Неділя М'ясопусна.

«І вдруге прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця». Ці слова, дорогі у Христі брати і сестри, щодня промовляє кожний віруючий християнин у «Символі віри», засвідчуючи свою віру у другий прихід Христа-Спасителя, Який прийде не як слуга, раб, смиренна людина, а у славі та судитиме всіх живих і мертвих.

Суд – справа, загалом, неприємна. Багато хто і серед присутніх у цьому храмі мусив відвідувати суд, доводилось перебувати там і мені. Неприємно отримувати повістку з'явитися на суд, чекати, коли суддя йде до дорадчої кімнати, а згодом виносить рішення. Не дай, Господи, мати справу з судами та суддями! Але ці судді - земні, які можуть помилятися, неправильно чи упереджено виносити рішення через підкуп, тому людина в суді шукає собі захисника – адвоката, а коли не погоджується з рішенням чи вироком суду, то вдається до апеляції і судова тяганина продовжується. Такий суд земний.

Але, дорогі у Христі брати і сестри, нас чекає Суд найсправедливіший – Суд Божий, де не буде адвокатів, де ми не зможемо апелювати рішення, тому що вершитиме його Господь - Справедливий Суддя, Який за добро нагороджує, а за зло карає. Істина про Божий Суд над людьми за прожите життя є наукою Катехизису Святої Православної Церкви, тож про це ми знаємо і повинні завжди пам’ятати.

Сьогоднішня М'ясопусна неділя, готуючи нас до початку Великого посту, змальовує нам картину Страшного Суду. Чому Церква називає цей Суд Страшним? Адже ми постійно чуємо з уст проповідників і священиків, що Бог є любов, що Він милосердний, довготерпеливий, люблячий Отець, Який вділяє блага Своєму створінню – людині. Це правда. Господь любить нас більше, ніж батько і мати люблять свою дитину, проявляє Свою милість і обдаровує Своїми щедрими дарами упродовж земного життя. Господь опікується землею і всім, хто на ній живе, тобто Своїми створіннями.

При сотворінні людини Господь дав їй два начала: земне – тіло, і божественне – безсмертну душу. Тіло сотворене із землі та в землю повинно повернутися, а душа - подих Божий - повинна повернутися до Бога. У земному житті ми, здебільшого, більше уваги приділяємо своєму фізичному єству: своє тіло годуємо тричі на день і то чимось смачним, одягаємо, реагуємо на найменший біль, бережемо його. Пригадуєте, коли недавно були сильні морози, то ми боялися висунутися надвір, вийти з теплої хати і кудись піти чи поїхати, чи щось робити на морозі. Чому? Тому що з фізичним тілом людина отримала й інстинкт самозбереження, вона шукає для тіла комфортних умов: коли холодно – шукає тепла, коли спека – то прохолоди. Так ретельно дбаючи про своє тіло упродовж життя, ми надто мало часу приділяємо душі. Але, скільки б уваги ми не приділяли тілові, як не любили б своїх рідних і найдорожчих серцю людей, однак, після їхньої смерті, коли тіло стоїть більше трьох днів, то до нього підійти неможливо, а наша любов перетворюється у неприязнь, іноді навіть в огиду. Тому, щоб не було таких неприємних спогадів для вас, вашої родини та людей, котрі прийшли провести в останню дорогу небіжчика, намагайтеся вчасно похоронити тіло. Ось що таке тіло, яке із землі сотворене і в землю повинно повернутися.

А що таке душа? Душу, яка за своєю природою є дуже чутливою, ми відчуваємо як совість. Часто говорять, що совість – це голос Божий в душі, серці людини. Тому якщо совість нечиста, то душа кричить, благає, але як часто ми цей голос, заглушивши гріхами, перестаємо чути. Людина займається своїм тілом, доглядаючи і догоджаючи йому, а душа лише взиває через совість: «Людино, не спи, вставай на молитву! Поспішай до храму!» Ми почули цей голос, вирішили прислухатися до нього, але плоть знову, вже голосніше, починає вимагати задоволення своїх потреб... І ми вже передумали. Дорогі у Христі, коли доведеться душі розлучатися з тілом, вона забуває за весь світ, за своїх найрідніших і близьких. Через що забуває? Через страх!

Страх - неприємне відчуття. Коли людина боїться, то вона забуває про все, зосереджуючись тільки на тому, що може статися те, чого вона боїться. Людина може так сильно налякатися, що забуває навіть, як її звати. Коли душа розлучається з тілом, то людина відчуває ще більший страх. Усе життя вона вважала, що живе заради і завдяки тілу, а померши, зрозуміла, що тіло, як одяг, який скинула, і навіть не хоче на нього дивитися, бо він вже їй не потрібний. Тоді душа починає думати: «Тіло померло, а я жива, і як мені стати перед Богом? З чим прийти до Нього?» Ці думки викликають такий страх, що душа тремтить, боїться Бога, бо не знає, яким буде вирок, що чекає її. Йдеться про особистий суд, котрий настає відразу після смерті. Але він, до речі, мало чим відрізняється від Страшного Суду. Бо коли Господь прийде судити живих і мертвих, тоді відкриються книги совісті і ніхто не зуміє оправдатися перед Богом. Тому задумаймося над словами, які ми сьогодні почули в каноні на Утрені: «Кожен в чині своєму, чернець та ієрарх, старий і юний, раб і володар, допитані будуть. Вдовиця і діва визначаться. І горе буде всім, хто не мав життя невинного».

Кожен постане перед Богом у своєму чині і згідно з ним отримає присуд, бо різні критерії будуть до ченця, світської людини, одруженої жінки чи дівчини. Ніхто не зможе оправдатися.

Один священик записав такий випадок зі свого пастирського служіння. Він висповідав на смертному одрі чоловіка, який після прийняття Найсвятіших Тайн Тіла і Крові Господніх відразу помер. Священик зрадівши, що душа померлого відійшла чистою до Бога і здобуде вічне спасіння, подякував Богові: «Господи, дякую Тобі, що Ти дарував мені можливість висповідати цю людину перед смертю та встигнути уділити їй Тайн Господніх!» Під час цієї молитви він раптом почув голос: «Не згадуй моє ім'я, бо тоді мене більше пече пекельний вогонь!» Священик не зрозумів, про що йдеться, і знову звернувся до Бога: «Господи, відкрий мені тайну смерті цього чоловіка. Чому він терпить пекельні муки, коли я був свідком його каяття, знаю, що перед смертю він висповідався, покаявся і причастився?» І вдруге почув голос того чоловіка: «Був один гріх, який я встидався визнати, в якому ніколи не каявся і навіть на смертній постелі посоромився назвати. Ось тому я терпітиму муки в пеклі!»

Своєрідним прообразом Суду Божого, репетицією, дорогі у Христі, є сповідь. У часі Великого посту всі християни зобов’язані приступити до святої Сповіді. Приступають багато людей, але якою є їхня ця сповідь? Вбережи нас, Господи, від формальності у цій важливій справі спасіння душі: мовляв, всі йдуть і я йду. Сповідаючи тих, котрі приступають до Сповіді раз на рік, мені часом робиться страшно! Страшно не тому, що люди визнають особливо тяжкі гріхи, ні, навпаки, тому, що, вважаючи себе безгрішними, приступають лише тому, що треба – висповідатися перед великим святом.

Дорогі у Христі, якщо ви, приступаючи до сповіді, вважаєте, що не маєте гріхів, то це є свідченням вашої духовної сліпоти, самолюбства, бо саме егоїзм закриває людині її гріхи. Людина так любить себе, що не бачить жодного поганого вчинку, які добре помічає у всіх довкола. Мене бере страх тому, що ті люди приступають до сповіді символічно, без участі серця та душі, вони насилу привели своє тіло до храму, змусили себе, бо в час Великого посту «так треба», бо «що скажуть люди». Приступили до сповіді - приступили й до Святого Причастя! А де гріх, який живе в серці, не виявлений людиною? Живе там і далі! А де гріхи, в яких вони каялися? Не було, немає в них гріхів! Невже не мають гріхів осуду, лінивства, недбальства, невже вони чисті, як ангели, що можуть іти до Причастя навіть без сповіді? Це прояв людської природи, зіпсутої гріхами, який називають духовною сліпотою.

Приклад із життя. Один ревний старець віддалився від грішного світу в пустелю, але там так занедбав духовні практики, що перестав навіть молитися. Повернувшись до монастиря, він також не молився. Є багато людей, які мають звичку молитися, є люди, які щиро моляться, але це ще не свідчить про їхню довершеність, бо блаженний не той, хто добре почав, а хто добре закінчив. Той монах занехаяв все настільки, що перестав молитися. Раптом він помер, а коли братія готувалася до похорону, прийшов до тями, відкрив очі і сказав, що живий, але віддаляється в затвор. Монахи обступили його та почали цікавитися, що з ним сталося, де він був, коли вони вважали його померлим, і що бачив. Старець відповів: «Якби ви знали, яким страшним є Суд Божий, то ніколи б не чинили гріхів». Монах провів ще 12 років у затворі, келії лише з маленьким отвором, куди заходило свіже повітря і через який щодня передавали йому хліб і воду. Останніми його словами було: «Простіть мені, отці і браття! Якби ви знали, яким є страшний Суд Божий, ви б безперестанно молилися і плакали над своїми гріхами».

Багато скептиків, матеріалістів, атеїстів та сектантів є навіть у нашому селі, які, слухаючи про цей випадок, байдуже скажуть: «То все вигадки! Де в Святому Письмі написано про це?» Тож, дорогі у Христі брати і сестри, знайте, що їм відповісти, запам’ятайте: є таке, в Євангелії від Матфія, 25 глава, в якій йде мова саме про Страшний Суд. Читайте її частіше та перечитуйте, не сумніваючись в тому, що після смерті тіла продовжується життя душі. Неправда, що, мовляв, людина помре, її похоронять у землю і на цьому все. Ні, не все! Бо про це говорить Сам Господь! І коли Господь прийде судити живих і мертвих, перед Ним не виправдається ніхто. Для того, щоб здобути собі прощення і опинитися праворуч Бога, треба творити діла милосердя. Господь скаже тим, хто стоятиме праворуч Нього: «Я був голодний і ви Мене нагодували; Я був спраглий і ви Мене напоїли; Я був подорожній і ви Мене у свій дім прийняли; Я був хворий і ви відвідали Мене, у в’язниці Я був і ви прийшли до Мене» (Мф. 25:35-36). Вони ж запитають: «Господи, коли це було, коли ми Тебе бачили хворим, коли ми Тебе у в’язниці чи нагим, чи голодним і нагодували?» (Мф. 25:37-38) Господь відповість: «Усе те, що ви вчинили одному з малих цих, Мені вчинили» (Мф. 25:40).

Отож, наше спасіння залежить не лише від Господа, а й від нас, дорогі у Христі. Воно залежить від того, куди ми скеруємо свою волю, якими були наші взаємини з ближніми, як ми прожили кожен день нашого земного життя. Це залежить від нас, тому що Бог дарував людині свободу, і від того, якою вона буде, залежить і майбутнє вічне життя нашої душі. Тож, дорогі у Христі, «поки маємо час, - як сказав святий апостол Павло до галатів, - робімо добро» (Гал. 6:10).

Отець Андрій Ткачов, чиї проповіді багато наших парафіян слухають і читають, сказав: «Коли ти працюєш вчителем у школі, вбачай у кожному учневі Христа; якщо працюєш вихователем у дитячому садку, вбачай в кожній дитині Христа; якщо працюєш водієм тролейбуса, вбачай Христа у кожному пасажирі».

Хай кожен із нас, згідно зі своїм покликанням і професією, вбачає в кожному, з ким працює, Ісуса Христа. Якщо будемо так сприймати людей, то здобудемо спасіння і почуємо від Господа: «Прийдіть, благословенні Отця Мого і унаслідуйте Царство, уготоване вам від закладин світу» (Мф. 25:34). Амінь.