У ту суботу в Єрусалимському, переповненому богомольцями, храмі первосвященик звершував богослужіння, але пасхальної радості не відчувалося. Багато з тих, хто вчора кричав: «Розіпни, розіпни Його» (Лк. 23:21), готові були з глибини душі взивати: «Подай нам Господа!» Ще не минув вчорашній переляк, коли сонце затьмарилось, земля затремтіла і завіса храму роздерлася, які були ознаками того, що на Голгофському Хресті помер не розбійник, а Син Божий. Навіть язичницький філософ, котрий не був у Єрусалимі і нічого не знав про розп'яття Ісуса Христа, спостерігши ці катаклізми, писав: «Щось мусило статися у світі. Можливо, помер один з богів».
Неспокій, який панував у душах і серцях людей того суботнього дня, спричинив сум’яття серед старшин та первосвящеників юдейських, які не знаходили собі місця. Вони попросили Пилата приставити сторожу біля Гробу, щоб учні не викрали Розіп'ятого і «остання омана не виявилася гірше першої» (Лк. 27:64), але навіть це не додало їм спокою.
Після смерті Ісуса Христа Йосиф Аримафейський та Никодим випросили у Пилата тіло та благоговійно перенесли його у гріб, видовбаний у скелі, що належав таємному учневі Ісуса Христа Йосифові. І саме тоді, коли ізраїльтяни вимагали розіп’яти Спасителя, відпустивши розбійника, коли їхній Учитель був мертвий, а апостоли зі страху розбіглися та поховалися, ці два Його учні почали діяти відкрито. Вони пішли до Пилата, зняли мертве тіло Спасителя людства, Йосиф пожертвував свій гріб, а Никодим приніс понад сто літрів нардового мира, щоб намастити тіло Христове за звичаєм юдейським. Їхня жертва і служіння були прийняті Богом.
Дорогі брати і сестри, ми з вами пройшли дорогою Великого посту, котра уособлювала Хресну дорогу Ісуса Христа. Це дорога, про яку апостол Павло писав: «Неначе у тих змаганнях, усі біжать, але вінка перемоги отримає той, хто прибіжить першим». Справді, якщо проаналізувати, як ми йшли тією дорогою, то побачимо, що це було своєрідним змаганням, бо й апостол Павло закликав: «Біжіть так, щоб ви отримали нагороду». І ось ми, озираючись на прожиті 40 днів, помічаємо, що багато християн гарно починали, відвідували великопосні богослужіння, роздумували над муками і стражданнями Христа, але так було лише кілька разів, перші тижні, бо з часом їх стало менше, потім - ще менше і до кінця прийшли лиш одиниці. Ось тому піст називають змаганням, духовною боротьбою з ворогом роду людського, боротьбою із собою, своїми пристрастями. Господь перетерпів страждання, щоб визволити нас від страждань вічних. І сьогодні, дорогі у Христі, ми прийшли, подібно до Йосифа і Никодима, щоб покласти мертве тіло Христове до гробу, намастити його миром, вознести свої молитви, наче філіам. Нині весь світ повинен сумувати і страждати, а ми повинні молитися: «Ісусе, не осуди мене з тими, що розіп’яли Тебе! Ісусе, не осуди нас з тими, що засудили Тебе на муки, страждання і смерть!» Так ми молилися в акафісті до Христових страстей в часі Великого посту, так ми повинні молитися і сьогодні, припавши до Гробу Господнього і ран Христових. Якщо великопосна наша дорога була не гідною, не достойною цих страждань, то ми повинні сьогодні просити в Нього прощення й помилування.
Стоячи біля Гробу Господнього роздумаймо над словами Бога: «Я можу все, тільки не можу спасти тебе без тебе». Чому? Бо кожна людина є керманичем свого життя, маючи найцінніший дар від Бога – волю. Пригадайте, скільки Хресних доріг ви відвідали упродовж Великого посту, а скільки пропустили, скільки акафістів до Христових страстей, молебнів та богослужінь відвідали, а скількома знехтували. Роздумавши та пробудивши у своїх серцях щирий жаль за вчинені гріхи, просімо в Господа прощення і помилування. І якщо проведемо такий іспит совісті, то зрозуміємо, як ми багато втратили через недбальство і лінивство, бо каже апостол Павло: «Поки маємо час робімо добро» (Гал. 6:10).
Час – це велике багатство, дароване нам Богом, і ми повинні його цінувати, використовуючи на добрі справи. Звичайно, якщо людина вдома плаче, що через хворобу не може пройти Хресною дорогою свого Господа, то вона може помолитися щиро та співстраждати з Ним і вдома. Але коли людина не йде з байдужості, тому, що не хоче, не має часу, знаходячи для себе важливіші заняття, приміром, дивитися телесеріал, то вона перебуває у великому гріху.
Над цим ми повинні роздумати сьогодні, бо закінчується Великий піст і нам треба відповісти Господеві і собі, як використали час для внутрішньої переміни, чи зустрінемо з радістю Христове Воскресіння. Бо до святкової радості треба йти дорогою скорбот і страждань. Юдейські первосвященики, фарисеї та книжники не раділи святу Пасхи тому, що були винуватцями смерті Богочоловіка. І ми не відчуємо радості, якщо не співстраждали з Ісусом Христом на Його Хресній дорозі, яку пропонувала нам свята Церква у часі Великого посту.
Тому впадімо сьогодні на коліна, притулімось до ран Христових! Торкаючись їх устами, ще раз згадаймо, що це наші гріхи є причиною мук, страждань і Хресної смерті Спасителя людства. Користаймо з цієї великої жертви для спасіння наших душ, бо Бог прийшов у світ як людина та прийняв муки, страждання і смерть як людина, але воскресне як Бог. Ми повинні використати цю нагоду, щоб звільнитися від своїх пристрастей, гріхів та, розчуливши свої серця та душі, прийняти Христа і жити з Ним навіки. Амінь.
Велика П'ятниця. Проповідь перед Плащаницею
В останній тиждень Великого посту свята Церква особливо акцентує увагу християн на стражданнях Божественного Спасителя нашого Ісуса Христа. У Страсну середу ми розважали над жахливим і користолюбним задумом одного з 12-ти апостолів Юди Іскаріотського, котрий запитав первосвящеників і фарисеїв: «Що дасте мені і я видам вам Його» (Мф. 26:15) і, на противагу, над тим, що одна з жінок вилила нардове миро на голову Ісуса Христа, викликавши цим осуд Юди Іскаріотського і похвалу від Господа.У Страсний четвер ми роздумували над таїнством Святої Євхаристії та над тим, як Господь перед Тайною Вечерею, оперезавшись рушником, омив ноги Своїм учням, продемонструвавши цим, що тільки смирення та покора можуть привести нас до спасіння та відкрити двері до Царства Божого. Господь вказав на можливість містичного єднання всіх християн у земному житті аж до Його другого приходу – причастя Його Тіла і Крові. Тіла, яке Він у стражданнях віддав за спасіння світу, та Крові, якою омив наші гріхи. Він, ламаючи хліб, сказав апостолам: «Це Тіло Моє, що за вас віддається» (Лк.22:19) і, взявши до рук чашу з вином, мовив: «Оця чаша – Новий Завіт у Моїй Крові, що за вас проливається» (Лк. 22:20), наказавши: «Оце чиніть на спомин про Мене». Це - запорука спасіння, те, що єднатиме всіх християн зі Спасителем.
Сьогодні – особливий день, Страсна п’ятниця, коли мертве тіло нашого Спасителя зняли з Хреста, на якому Він помер у муках і стражданнях заради нашого спасіння. Смерть Богочоловіка є виявом найбільшої любові Бога до людства, адже Він, безгрішний, взяв на Себе гріхи всього світу і пролив Свою Кров, хоч і бачив, що народ, котрий вчора кричав «Осанна!» та «Хвала Царю ізраїльському» сьогодні волає: «Розіпни, розіпни Його!» та «Варраву, а цього розіпни!» Великі страждання пережив Господь не лише через фізичні знущання, а й через те, що у чисельному натовпі, котрий з цікавості супроводжував Його по Хресній дорозі та споглядав Його смерть на Голгофі, було мало вірних Йому. Серед натовпу були ті, що глузували, били Його, запитуючи: «Відгадай, хто вдарив Тебе, Христе?», хто плював на Нього, знущався над Ним та насміхався. Розіп’ятий на Хресті Ісус Христос серед великого натовпу бачив тільки одного апостола - Свого улюбленого учня Іоана та жінок: Марію Магдалину, Марію Йосієву, матір синів Заведеєвих та Свою страждаючу Матір. Побачивши Її, Він мовив: «Боже, чому Ти покинув Мене?» (Мф. 27:46). Це була остання краплина страждань Господа, Який приніс Себе в жертву заради спасіння світу.
В часі Великого посту ми роздумували про гріхи, а сьогодні - ще й про страждання, бо гріх і страждання, наче близнюки. Тому що кожен, хто чинить гріх, мусить зазнати страждань. Але чому Богочоловік, Який не мав не те що гріха, а й його тіні, терпів страждання? Він страждав не за Свої гріхи, бо не мав їх, а за гріхи людства - від першоствореного Адама і до останнього народженого на землі. Господь терпів муки і за апостола Петра, котрий тричі відрікся від Нього, і за апостола Юду, котрий продав Його, і за воїнів, що розпинали Його. Тому Ісус Христос у Своїй передсмертній молитві мовив: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони» (Лк. 23:34). Ця молитва була піком Його любові й співчуття до людей, котрі не знали, що робили, і не розуміли, що всі їхні гріхи взяв на Себе Той, Кого вони вбили.
Дорогі у Христі брати і сестри, ми повинні усвідомити й повірити, що гріхи кожного із нас взяв на Свої плечі Богочоловік, перетерпівши на Голгофському Хресті муки, страждання і смерть, проливаючи кривавий піт під час молитви за нас та відчуваючи невтамовну спрагу. Коли Господь мовив: «Звершилось!», то цим Він наче звернувся до кожного з нас: «Людино, Я розділив гріхи і страждання з тобою. Це ти вчинила гріх, але Я взяв страждання на Себе!» Засвідчуючи, що стражданнями нашого Спасителя приходить спасіння для нас, ми віримо, що відтоді гріх потребує не страждання через покарання, а покаяння людини та твердого наміру більше до нього не повертатися, бо кожний новий гріх, як ми промовляли на Хресній дорозі, це новий цвях, котрий вбиваємо в руки та ноги Божого Сина.
Смерть Ісуса Христа була трагедією навіть для природи, бо читаємо: «Темрява стала по цілій землі і сонце затьмилося» (Лк. 44:45). Ця темрява є символом гріховності людства, яке жило в печері гріхів. Темрява була також ознакою найбільшої глибини страждань Матері Божої, Яка тримала на Своїх руках зняте з Хреста мертве Тіло Свого Сина, символом страждання двох люблячих сердець – Христа-Спасителя і Його Матері. Вона зазнала найбільших страждань. Тож коли сьогодні сектанти зневажливо говорять про Матір Божу, то це свідчить про те, що вони не збагнули Її страждань і не пізнали істинного Бога.
Малочисельною була похоронна процесія Ісуса Христа. Йосиф Аримафейський і Никодим зняли з Хреста тіло Спасителя людства та несли від Голгофи до печери, витесаної у скелі, з очей всіх струменіли гарячі сльози любові та жалю. Сьогодні й ми зібралися у цьому храмі, щоб принести до гробу мертве тіло Ісусове, віддати поклін і честь Тому, Хто віддав Своє життя заради спасіння людства. Але, як і дві тисячі років тому, світ не сприймає науки Христової, і нині більшість людей кричить: «Розіпни, розіпни Його! Кров Його хай впаде на нас і на наших дітей» (Мф. 27:25). Більше того, люди, котрі не прийняли в своє життя Ісуса Христа, хто поза Церквою - терплять, страждають, проклинають, скрегочуть зубами, але не хочуть визнати Його своїм Спасителем.
Ми переступили сьогодні поріг цього храму з великою вірою в те, що Спаситель приніс Себе в жертву заради нас. Сьогодні біля Його гробу ми ще раз повинні задуматися над тим, що Господь ніби промовляє до нас Своїми ранами: «Дитино Божа, Я недаремно віддав своє Тіло, недаремно пролив Свою Кров. Прошу, живи так, щоб не завдавати Мені нових мук і страждань». А ми приступаємо і цілуємо Його рани, бо недостойні цілувати Його лик. І я вкотре звертаюся до вас, щоб біля Гробу Господнього ви постановили собі не завдавати своїми гріхами нових ран, ще раз задумалися над своїм гріховним життям. Саме сьогодні постановімо виправитися, не чинити гріхів, зрозуміти наскільки вони огидні а очах Божих, наскільки далеко відвертають нас від Бога. Цілуючи ці рани, омиваймо їх слізьми смирення, покаяння, визнаючи свою недостойність.
Тож сподоби, Господи, зі страхом Божим і вірою в наших серцях приклонитися до Плащаниці, де зображене Тіло Богочоловіка, і взивати: «Ісусе, змилуйся наді мною і не осуди мене з тими, що розіп’яли Тебе, бо я разом з розбійником взиваю до Тебе: пом’яни Мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!» Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар