Великий піст встановлено Церквою для того, щоб ми більше дбали про свою душу, роздумували над нашим життям і вчинками, взаєминами з ближніми. Період Великого посту ще називають «святою Чотиридесятницею». Чому цей період часу називають святим? Тому, що Церква в цей час дає нам настанови стосовно того, як досягти стану святості, вдосконалювати молитви, покаяння, жаль за гріхи, тобто, щоб ми присвятили цей час для наших безсмертних душ. Кожна людина має своє уявлення про піст і планує, як його провести і від чого утриматися. Роздумуючи над цим, хтось сумує, що здоров’я не дозволяє дотримуватись суворого посту, хтось, часто відлучаючись з дому у відрядження, не має можливості споживати пісну їжу й бути на самоті, щоб помолитися, хтось через свою неміч не може творити коліннопреклонні молитви. Але, як говорить святитель Іоан Золотоустий: «Яка користь з того, що ти не їстимеш м’яса, але їстимеш свого ближнього?»
Треба розрізняти піст тілесний і духовний, хоч вони й взаємопов’язані. Однак якщо віддавати перевагу винятково тілесному посту, забуваючи про духовний, то жодної користі не отримаємо. Тому слід поєднувати піст тілесний з духовним. Передусім, піст не повинен завдавати шкоди здоров’ю. Тому люди, котрі мають виразку шлунку, гастрит чи інші хвороби і котрі споживають молочні страви, не повинні хвилюватися, що їм треба відмовитися від цієї, в даному разі, лікувальної їжі та оправдовуватися: «Я не можу не їсти молочних страв, не можу і все!» Бог розуміє неміч таких людей. Слід перенести увагу на духовний піст. Такі люди можуть і повинні, наприклад, нікого не осуджувати, не говорити нічого поганого ні про кого. Від цього ні хвороба не загостриться, шлунок і печінка не болітимуть, не буде проблем з харчуванням. Навпаки, це ще додасть духовної сили.
Або постановити собі менше говорити. Бо перше митарство, котре проходять душі після розлучення з тілом, це митарство багатослів’я, марнослів’я й усіх гріхів, що пов’язані з розмовами. Можна лише уявити, як важко проходять митарства люди, котрі говорили багато непотрібного, осуджували, оббріхували, критикували всіх. Гріх осуду є важким ще й тому, що людина привласнює собі владу судді, а ми знаємо, що судити чи милувати має право тільки Бог. Тобто людина робить те, що дозволене тільки Господеві. Друга небезпека гріха осуду в тому, що ми часто осуджуємо за певний гріх нашого ближнього, в той час, як самі перебуваємо в такому ж гріху, або можемо впасти в нього наступного дня. Тому в жодному разі не осуджуймо людей. Наші судження, осуд, роль життєвого судді заважають нам у духовному житті, крадуть у нас благодать Божу. Тому ми, добре знаючи свої гріховні нахили, повинні обрати духовний подвиг такого роду, який допоміг би нам визволитися, відмовитися від них.
Під час Великого посту роздумуймо над тими місцями зі Святого Письма, в яких описано гріхи. Проведімо паралель між двома випадками. Один з апостолів - Юда Іскоріотський, який був близько до Ісуса Христа, ходив з Ним і слухав Його проповіді, коли спокусився, тобто вчинив гріх, то опинився у пеклі з дияволом на віки вічні. А розбійник, життя якого ми не можемо осуджувати, але знаємо, що він був покараний ганебною смертю за розбій і вбивства і був розіп’ятий на хресті праворуч Ісуса Христа, завдяки щирому каяттю і зверненню до Господа, щоб Той хоча б згадав про нього, отримав від Нього прощення і першим сподобився увійти у досі зачинений для людей рай: «Істинно, істинно кажу тобі, сьогодні будеш зі Мною в Раю» (Лк. 23:43).
У сьогоднішньому Євангельському читанні Господь говорить: «Якщо ви не прощатимете своїм ближнім, то і Отець ваш Небесний не простить вам прогріхів ваших» (Мф. 6:15). Ці слова конкретно вказують на те, наскільки важливим є прощення. Щодня ми просимо Господа в молитві «Отче наш»: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Вдумаймося у слова, які ми промовляємо часто механічно: ми обіцяємо Богові простити всіх своїх боржників, кривдників, тих, хто заподіяв нам прикрість чи біду заради того, щоб Господь нам простив наші гріхи. Ми самі ставимо умову: «Прости нам, як і ми прощаємо». Тож розуміємо, що коли ми не прощаємо ближнім, то Господь, згідно з нашим проханням, не простить і нам.
Жодна людина не може прожити, щоб не згрішити, якщо не спеціально, то необдумано. У щоденному житті важко когось не образити, практично не буває дня, щоб у стосунках з іншими не виникало якихось непорозумінь, адже у всіх різні характери, звички, погляди. Але ці маленькі, непомітні непорозуміння додаються одні до інших і часто призводять до великого гріха непримиренності. Тоді в людини вихоплюється з уст: «Не прощу тобі ніколи!» Буває, що не розмовляють між собою рідні брати і сестри. Інколи навіть у передсмертному стані не можуть простити своїм кривдникам, що особливо страшно, бо людина не усвідомлює, з чим вона відходить у потойбічне життя, як з таким гріхом постане перед Богом, Справедливим Суддею. Тому ми повинні не давати місця гніву в своєму серці, не дозволяти розростатися невдоволенню від ближніх. Апостол Павло у посланні до ефесян просить: «сонце нехай не заходить у вашому гніві» (Еф. 4:26). Ці слова треба розуміти так: кожна людина може загніватися, дати волю першому відчуттю, запалитися, наче сірник, розгніватися, пройнятисятимчасовою ненавистю, але згодом, щонайбільше до вечора, вона повинна опанувати сама над собою, зрозуміти, що вчинила необдумано і відігнати зі свого серця цей гнів, щоб він наступного дня не перетворився на полум’я.
Ми повинні просити прощення один в одного щирими словами із глибини серця і, наче мечем, відсікти неприязнь, гнів чи неприємні відчуття до іншої людини, що зародилися в нашому серці. Просити прощення – момент дуже відповідальний, який зворушує, смиряє, дозволяє визнати свою провину, недостойність, немічність, гріховність не лише перед Богом, а й перед ближніми. Тому Великий піст починається саме з Неділі прощення, коли ми просимо прощення один в одного, а в часі посту – в Господа. Але ще раз задумайтесь над цим: спочатку мусимо просити прощення один в одного, в кожного ближнього, бо без цього прощення немає прощення Божого! Господь не простить тим, хто не простив своїм ближнім. Тож ми повинні просити прощення один в одного, каятися один перед одним, визнавати свою духовну неміч, і лише після цього спрямувати погляд в Небо та просити прощення в Бога.
Як священик і настоятель цього святого храму, я завжди пояснюю, що парафіяни хотіли б бачити в особі священика безгрішну людину, взірцевий приклад на кожному кроці життя. Це бажання бачити непогрішиму особу, Ісуса Христа. Але кожен священик є звичайною людиною і, як кожна людина, схильний до гріха. Також і я, грішний ієрей Миколай, багато згрішив перед Богом і перед вами в земному житті та пастирському служінні. Дуже боюся стати спокусою для інших, боюся і прошу Бога, щоб жодна людина не відпала від Церкви через мене, мою спокусливу поведінку чи негідне життя, тому що Господь попередив: «Горе вам, через кого прийде спокуса» (Лк. 17:1). Можливо, у своєму пастирському служінні чи в побуті я послужив для когось спокусою, зранив когось словом занадто гострим чи критичним, своїм вчинком чи поведінкою призвів до гріха. Тож сьогодні, у цей святий день Неділі прощення, прошу прощення у тих, кого образив словом, ділом чи думкою у своєму священичому та повсякденному житті. Простіть мені, брати і сестри у Христі, коли згрішив перед вами словом, ділом чи думкою. Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар