Четверта неділя Великого посту

«Вірую, Господи, поможи моєму невірству» (Мк. 9:24) - так у сьогоднішньому Євангельському читанні батько хворого сина просив нашого Господа. Він звертався з проханням оздоровити сина до багатьох лікарів, а також і апостолів Ісуса Христа, але всі були безсилі. Тож батько свідомив, що причина хвороби духовна. Чоловік відразу попередив про це Ісуса Христа, розповівши, що злий дух часто кидає сином у вогонь, воду, інколи навіть хоче вбити сина, який, окрім того, є ще й німим. На запитання Спасителя: «Чи віруєш ти?», батько відповів: «Я вірю, Господи, але поможи моєму недовірству» (Мк. 9:24). Невір'я закралось в серце батька тому, що ніхто не міг допомогти, а син далі страждав. Саме це стало причиною його невірства і слабовір'я.

Що ж таке є віра? Визначення дає Святе Писання: «Віра - це підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр. 11:1). Віра – це наше переконання, що без Бога немає у світі нічого, тому що Він створив його, Бог є всюди, все наповнює і керує всім.

Є вища ступінь віри – довір'я, коли ми не лише віримо, бо, як каже апостол Яків, «і демони вірують і тремтять» (Як. 2:19), а ще й цілковито довіряємо Богові життя своє і своїх дітей, впевнені, що Бог не залишить нас без опіки та допомоги в кожній хвилині нашого життя.

Що є сумнів? Це те, що змучило серце того батька, похитнуло віру, що хтось може оздоровити сина, тому він і сказав, звертаючись до Ісуса: «Допоможи моєму недовір'ю» (Мк. 9:24).

Сьогодні і нам з вами, дорогі брати і сестри, треба просити Бога, щоб Він допоміг нашому невір'ю, викоренив з наших сердець сумніви, що заважають у справі спасіння душ. Сумнів – це тріщина в житті людини, через яку не може радіти її душа і через яку вона губиться у цьому світі, так само, як дзвін з тріщиною не дає мелодійного звуку, а тріщина в кораблі топить його, і ніхто з нього не може врятуватися. Ось що значить маленька тріщина навіть у великих речах! Таку ж роль відіграє і сумнів. Людина нібито вірить, але більше сумнівається: вірить, що Бог є, але не повністю Йому довіряє себе. І це стає причиною того, що Господь, бачачи страждання і потреби людини, котра намагається вирішити їх своїми силами, грішми, інтелектом, розумом та з допомогою впливових людей, дає їй волю. Бог дозволяє людині спробувати, переконатися у своїх силах а, якщо вона захоче, - у дієвості Його допомоги. Віруючий християнин – той, хто цілковито довіряє себе і своє життя Богові.

Останнім часом особливо помітно збільшилась кількість хворих дітей. Діти народжуються вже хворими, хворіють на невиліковні хвороби, і батьки намагаються врятувати свою дитину за всяку ціну. Вони звертаються до лікарів, а коли ті безсилі, відвідують цілителів, котрі нібито володіють надприродною силою, але сила ця не від Бога. Цим батьки порушують Заповідь Божу: «Не шукай собі іншого Бога, окрім Мене» (Вих. 20:3). Часто вони навіть впадають у розпач, але не хочуть скористатися можливостями, які милосердно пропонує наш Спаситель.

Практикуючі християни знають, що коли людина, опинившись у безвиході чи у великій біді, складає обітницю перед Богом, то часто отримує те, про що просить. Християнин свідомий того, що обітницю треба виконати обов’язково і її не можна змінювати, особливо, коли Бог проявив до нього Свою милість. Ми знаємо випадки із життя багатьох людей, навіть наших парафіян, молитви яких, з’єднані з обітницею, визволяли з невиліковної хвороби, піднімали з дна моря, допомагали стати на ноги, вийти з безвихідної ситуації.

Приклад. Святитель Миколай Сербський описав такий випадок. Церковний комітет одного храму неодноразово звертався до чоловіка з пропозицією продати церкві його поле, яке межувало з церковним подвір'ям. Але той чоловік називав такі завищені ціни, що церква не могла купити землю. У чоловіка був син-одинак, який раптово важко захворів. Коли дитина опинилася на межі зі смертю, чоловік пообіцяв: «Господи, якщо моя дитина стане здоровою, то я ту землю пожертвую церкві». Господь вислухав його прохання і син одужав, але чоловік не віддавав наділ землі, хоч жінка часто йому нагадувала: «Не забудь виконати обітницю, яку склав, коли наша дитина була хвора!» Але чоловікові було жаль віддати землю. Він почав комбінувати, як би нібито й виконати обіцянку, і збагатитися. Тож вирішив продати цю землю іншому чоловікові, половину грошей залишити собі, а половину віддати на церкву. Але, отримавши гроші до рук, йому стало шкода і половини. Тож він поділив їх ще раз наполовину і ту частину приніс до церкви. Усе передбачив чоловік, не подумав тільки, що Бог осміяним бути не може. І тільки-но він так вчинив, син захворів і невдовзі помер. У великій скорботі та зневірі написав той чоловік листа до святителя Миколая Сербського з проханням дати йому пораду. Великий святий, на той час вже відомий у Православній Церкві, відповів йому, що з Богом жартувати не можна. Ще в Старому Завіті премудрий Соломон писав, що краще не дати обітницю Богові, аніж дати і не виконати її. Тож, дорогі у Христі, якщо когось, не дай Боже, спіткає біда чи хвороба, перш, ніж скласти обітницю, добре подумайте, чи зможете її виконати.

Розкажу ще один випадок із життя. Одна онкохвора жінка, дізнавшись, що її хвороба прогресує і кінець близький, склала обітницю перед Богом утримуватися від споживання їжі щосереди і щоп'ятниці. Господь, бачачи її стан і страждання при виконанні обітниці, оздоровив її.

Друга частина сьогоднішнього Євангельського читання розповідає про те, як апостоли, котрі не змогли оздоровити хворого юнака, запитали Ісуса Христа: «Господи, чому ми не змогли звільнити цього юнака від тієї недуги, чому ми не змогли вигнати біса?»(Мк. 9:28) На що Господь відповів: «Поправді кажу вам, що цей рід не виганяється нічим інакше, як тільки постом і молитвою» (Мк. 9:29).

Святитель Іоан Золотоустий образно пояснює, що віра – це одне крило, а птах з одним крилом не може літати. Другим крилом у справі спасіння душі є молитва і піст. Багато людей, котрі ніколи не постили, дивуються, чому Бог не чує їхніх молитв.

Святі преподобні отці, віддаляючись на час Великого посту в пустелю, утримувались від споживання їжі, строго дотримувалися посту. Для чого? Щоб їхня молитва мала силу, а вона має її лише тоді, коли поєднана з постом. Молитва людини, яка не дотримується посту, є часто нечистою, холодною, вона не йде з глибин серця і душі. Я не соромлю тих, які через свою неміч не можуть дотримуватися посту, а маю на увазі ті випадки, коли людина говорить: «Я буду постити тоді, коли не буде що їсти». Цими словами вона гнівить Бога, бо може накликати на себе біду, тобто направду не матиме що їсти. Піст – це добровільна відмова від чогось заради Ісуса Христа. І ця відмова повинна бути щирою, нелицемірною, поофіруваною таємно перед Богом, тому що каже Святе Писання, що все, що людина робить таємно, лише перед Богом, отримає від Нього явно. Тільки такий піст корисний для душі і тіла.

Якщо говорити про людей, котрі не можуть постити через хвороби, то Церква робить для них пом’якшення. Людина, маючи неміч тілесну і не дотримуючись посту стосовно їжі, повинна провадити піст духовний, утримуватися від зайвих розмов, веселощів і розваг, перегляду розважальних телепередач, які транслюють в часі посту. Якщо вона чинитиме так, то Господь, бачачи це, покриває її неміч Своєю благодаттю.

Дорогі у Христі, сьогоднішнє Євангельське читання навчає того, що потрібно нам для спасіння душі, що потрібно, щоб перемогти духа німого, котрий кидає людину у вогонь і воду, тобто в різні спокуси. А, як сказав Ісус Христос, перемогти його можна лише постом і молитвою, твердою вірою і цілковитим довірою до Бога. Якщо людина матиме віру в промисел Божий, у Його допомогу та заступництво і при цьому щиро молитиметься та поститиме, то її молитва матиме силу.

Тож хай всемилостивий Господь укріпить нашу віру і сьогоднішня четверта неділя Великого посту сповниться щирою молитвою: «Вірую, Господи, допоможи моєму невірству!» Амінь. Слава Ісусу Христу!

Четверта неділя Великого посту

Біля підніжжя гори Фавор лунали крики, нарікання, суперечки і невдоволення. Що трапилось? Люди обговорюють невдачу апостолів. Вони не змогли оздоровити одержимого юнака, з яким батько безуспішно відвідав багатьох лікарів, тож усю надію покладав на Ісуса Христа і Його учнів. Батько розчарований тим, що ніхто не зміг зарадити синові, якого дух кидав часто у вогонь, часто у воду та нестерпно мучив, тепер припав до ніг Христа з проханням, щоб Він зцілив сина. В його словах відчувається сумнів: «Господи, коли зможеш, змилуйся наді мною, прояви силу Свою, допоможи нам» (Мк. 9:22). Спаситель відповів: «Щодо твого «коли зможеш», то для того, хто вірує, все можливе» (Мк. 9:23). І тоді батько з глибини душі промовив слова, які були зойком зболеної душі та молитвою: «Вірую, Господи, але допоможи моєму недовірству» (Мк. 9:24).

«Віра – це підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр. 11:1). Віра супроводжує людину в земному житті і не повинна покинути її у житті вічному. Але в нашому зматеріалізованому світі людина часто поводиться так, як колись апостол Фома, який сказав: «Доки не торкнуся рукою своєю – не повірю» (Ін. 20:25). А Господь говорив: «Блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20:29). Блаженні, тобто щасливі. А щасливими вони є тому, що завдяки своїй вірі не надіються лише на свої тілесні очі і свій дотик, а серцем відчувають Божественну благодать і силу Господню.

Дорогі у Христі, коли учні запитали Учителя, чому вони не змогли звільнити цього юнака від біса, то отримали відповідь: «Цей рід не перемагається інакше, як тільки постом і молитвою» (Мк. 9:29). У часі Великого посту ми повинні задуматися, якими повинні бути наші молитви і піст. Чи розуміємо, що таке справжня молитва? Адже завчені напам'ять і поспіхом промовлені нами кілька рядків не можна назвати молитвою. Молитва – це спілкування душі людини з Богом, час, коли вона прагне свого Спасителя, спілкується з Ним серцем, довіряє Йому все своє життя, при цьому промовляючи молитву.

Молитви є різними. Молитва-прохання - це коли людина просить щось у Бога. Це найнижчий рівень молитви, який називають «споживацьким», бо ми молимося Богові тому, що від Нього нам щось потрібно, ми щось просимо, а отримавши, не завжди дякуємо Йому.

Прохальна молитва – коли людина, відчуваючи свою немічність, недостойність і непорадність, просить допомоги у Бога. Саме такою і повинна бути молитва. Вона зобов’язує до наступного, вищого ступеня молитви, яку називають «молитвою подячною», коли людина, отримавши те, що просила, дякує, що Господь вислухав її і дарував ласки та милість. Людина, дякуючи Богові, стверджує цим, що вона є Його дитиною.

Найвищий рівень молитви – молитва хвали, прослави Бога, коли людина хвалить Господа своїми устами, серцем і життям, що вдається далеко не всім. Але кожен повинен намагатися досягти такої молитовної практики, роздумуючи над тим, як здобути собі вічне спасіння і стати по Господній правиці. Адже наше земне життя – короткочасна мандрівка, яка визначає долю душі у житті вічному. Якою вона буде, де душа перебуватиме - відомо тільки Богові. А християни знають одне: для того, щоб душа здобула вічне щастя, треба трудитися, тобто духовно удосконалюватися все життя. Однак про душу прийнято говорити, на жаль, лише на похоронах, коли мертвий вже нічого змінити не може. А коли людина живе, то складається враження, що вона не знає, що в неї є душа, бо турбується лише про плоть, фізичне тіло. А метою християнина є здобуття вічного спасіння для своєї душі, щоб споглядати Господа. Бог створив людину з любові і хоче, щоб Його творіння перебувало все земне життя в цій любові, та своєю любов'ю до Нього і ближнього здобуло вічне спасіння.

Але чому ми не знаходимо часу для задоволення потреб своєї душі та для прослави свого Творця? Мені часто говорять: «Тих богослужінь забагато: і Утреня, і Служба Божа, і Вечірня, і на тижні, і в неділю, і в свято, а ще Літургія, акафіст, молебень – ні, таки того людині забагато!» Але християни добре знають, що роблять душі тих, хто сподобився Царства Божого. Вони роблять те, що й ангели - безперестанно прославляють Бога. Про це ми дізнаємось з Святого Писання, зокрема з книги пророка Ісаї, де сказано, що ангели прославляють Бога, безперестанно промовляючи: «Свят, свят, свят, Господь Саваоф!»

Це і є найвищий ступінь молитви, досягнення якого повинен прагнути кожен християнин у земному житті. Але якщо ми не любимо молитися, не вдосконалюємося духовно і не досягаємо того рівня в земному житті, то не зможемо згодом сказати Господеві: «Добре нам тут бути» (Мк. 9:5). Тож постановімо собі: «Я буду молитися, прославляти Бога, дякувати Йому й благати Його, бо мені приємно це, я не дивлюся на годинник і не поспішаю до фізичної праці. Коли я молюся, то відчуваю велику Божу благодать». Якщо ми не досягнемо такого стану під час молитви і не навчимося славити Його у земному житті, то ніколи не будемо вічно з Богом.

Один ангел – сильний, мудрий і красивий - був скинутий з Неба через те, що не захотів славити Бога. Тож, дорогі у Христі, вчімось правильно молитися, бо цим досягнемо духовної досконалості; берімо участь у спільних молитвах. А молячись, радіймо душею та серцем, не слухаймо, що і де болить та не шукаймо причин, щоб відмовитися від молитви. І не молімось устами, розумом плануючи, що треба зробити по господарству - намагаймося поставити дух вище плоті. Багато людей, навіть сімейних, обтяжених родинними клопотами, а також селян, котрі тяжко фізично працювали, зуміли досягнути таку благодать. А ми чому не можемо, чи не хочемо? Не можемо, бо забули, що першим нашим помічником у цьому є піст.

Нам найчастіше заважає молитися плоть. Тіло вимагає: «Хочу їсти!», «Хочу пити», потім вередує: «Я стомилося, хочу лягти, відпочити, спати!» А душа хоче одного – молитви. Вона закрита, мов у клітці, в обіймах плоті, а прагне спілкуватися з Богом, що можливе для неї тільки за допомогою молитви. Подібне відбувається часто і в сім'ї. Жінка хоче молитися, йти до храму на Службу Божу, відвідувати всі богослужіння, а чоловік з неї насміхається, вважаючи, що вона втікає від своїх обов’язків і фізичної роботи вдома, тому придумує їй невідкладні завдання.

Така боротьба триває постійно між плоттю і духом: душа прагне до Бога, а плоть наказує: «Я голодна, дай мені їсти!» Тільки-но людина стане до молитви, а плоть знову: «Ні, не сьогодні, я хочу сильно спати». Така боротьба триває допоки дух не переможе плоть, інакше людина не досягне нічого в духовному зростанні. Часто нашими тілесними пожаданнями керують біси. Вони настільки тонко і непомітно підсилають до людини різноманітні гріхи, пристрасті та потреби, що вона може стати одержимою, залежною від них. Саме слово «одержимість» дає нам зрозуміти, що людина, можливо, і хотіла б чогось іншого, але щось її «держить», тримає. Її тримає пристрасть, гріх, те, без чого, на її думку, вона не може обійтися. Є люди, які говорять: «Я все можу, а кинути курити не можу», бо цигарки - їхня пристрасть, одержимість, без чого вони не уявляють свого життя. А інший каже: «Спокійно не п'ю впродовж посту, але тільки-но він закінчується, без випивки не можу». Значить в нього одержимість на спиртні напої, тобто біс пияцтва заволодів людиною настільки, що вона може позбутися цього лише на певний період, а далі знову підпадає під його владу. У таких випадках перемагає плоть, біс. А християнин в духовній боротьбі повинен домогтися, щоб дух запанував над плоттю, тоді жоден біс не матиме над ним влади.

Я, переконуючи одного чоловіка кинути курити, розповів йому про грека, який викупив в турка ікону Божої Матері, на якій той різав м'ясо.

Грек, зайшовши до крамниці, побачив як турок-магометянин ріже м'ясо на дошці, на якій була зображена Богородиця, тобто на іконі. Християнин, побачивши таке святотатство, купив у турка м'ясо разом з «дошкою». Він приніс ікону додому, гарно її почистив та, поставивши в своїй кімнаті, щиро молився до неї. Але грек окрім того, й курив у тій кімнаті. І одного разу уві сні явилася йому Пресвята Богородиця та мовила: «Послухай, віддай Мою ікону назад туркові». Грек здивувався: «Як туркові? Та він же на ній різав м'ясо!» Богородиця відповіла: «Краще хай невірний ріже на ній м'ясо, ніж православний християнин обкаджує Моє зображення диявольським тютюном». Відтоді чоловік відразу перестав курити.

Цю історію я розповів чоловікові, який курив 40 років. Він запевнив: «Я прожив нібито безгрішне життя, принаймні, намагався. Але якщо лише через паління я мучитимусь в пеклі, то від сьогодні курити не буду!» А він 40 років курив по дві пачки щодня, та після цього перестав. Чоловік перестраждав, однак слова свого дотримався. Я зустрівся з ним якось і запитав: «Ну що?», а він: «Ні, я сказав, що не буду, значить – не буду!» Ось це і є боротьба! Так людина повинна перемагати свою плоть, борючись з її бажаннями, забаганками, примхами та звичками, неугодними Богові.

Тому піст – це передусім стримання. І стримання не лише від їжі, хоча й від їжі також, бо людина, забагато споживаючи, стає подібною до тварини, служить не Богові, а тільки собі: ситою хоче спати та задовольняти різні забаганки плоті. Тому християни повинні перемагати свою плоть і свої бажання. «Як це робити?» - часто запитують. Дуже просто: коли відчуєте якесь пожадання, то повинні роздумувати так: «Я дуже цього хочу, але не робитиму заради Ісуса Христа! Спаситель страждав на Голгофському Хресті заради мене і мого спасіння, то і я потерплю, утримаюсь від цього. Мені хочеться закурити, але я навіть не братиму цигарку до рук, тому що коли Христос страждав, негарно мені насолоджуватися. Мені захотілося з'їсти щось, але я утримаюсь, бо Христос страждав заради мене на Хресті, а я заради Христа утримаюсь лише від ковбаси». І якщо в такий спосіб людина розмірковуватиме і при цьому, не покладаючись на себе, свою силу волі, ще й визнає свою немічність, впаде на коліна і попросить Бога: «Господи, я така немічна людина, що не можу встояти перед гріхом, але вірю в силу Твоєї благодаті, вірю, що Ти мене зміцниш і я зможу протистояти плоті», то Господь виконає її прохання. Святий апостол Павло теж визнав: «Я не можу сам нічого. Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, - в Ісусі Христі» (Фил. 4:13). І ви повторюйте за ним: «Також і я не можу нічого сам, але старатимуся з Твоєю благодаттю та допомогою перемогти це». Ось така молитва, такий піст і утримання переможуть зло.

Коли ми заговорили про плоть, то мусимо визнати те, на скільки більше в нинішні часи стало хворих людей. У нашому храмі цього тижня з ласки Божої звершилось соборування. Минуло кілька днів, а як багато приємних відгуків, як багато парафіян відчули полегшення, отримали Господню ласку і милість, а з ними – фізичне здоров'я. Це - Божа благодать, бо написано у Святому Писанні: «Молитва віри оздоровить недужого» (Як. 5:15). Повірте, дорогі у Христі, більшість хвороб присутніх тут людей і мене в тому числі – це наслідок нашого гріховного життя. Коли хтось захворів, то передусім має визнати: «Господи, я зробив щось неправильно, і не знаю, як жити, я сам взагалі нічого не можу, але хочу з Тобою йти правильною дорогою. Ти навчи мене, просвіти, як позбутися цієї хвороби, біди, нещастя, яке мене спіткало!»

У часи сьогодення збільшується не лише кількість хворих людей, а й злочинців, наркоманів, алкоголіків, повій та ін. Ці гріхи й притягують, наче магнітом, хвороби, біди та нещастя до людства. І Свята Церква, як добра Мати, подає нам ліки, якими є Її таїнства. Я завжди повторюю, що Церква не заперечує і не забороняє медицину. Але якщо хтось, не дай Боже, захворів, то раджу вам перед тим, як бігти до лікаря, прийдіть до храму, помоліться, приступіть до святої Сповіді і Причастя і тоді просіть у Бога доброго лікаря й ефективного лікування. Але багато людей роблять навпаки, прийшовши до храму, визнають: «Я вже всіх лікарів обійшов, нічого не допомогли, тому прийшов до Церкви, як до останньої інстанції». І в цьому їхня помилка. А Свята Церква дарує благодатні ліки завжди, лише треба попросити про них. Кожний, незалежно від матеріального та соціального становища, статі, віку може прийти з вірою до Бога, впасти перед Ним і, визнавши свою неміч та недостойність, отримати благодать, зцілення - те, що благає.

Час святої Чотиридесятниці – Великий піст дано для того, щоб ця духовна боротьба закінчилася перемогою християнина, перемогою духу над плоттю, щоб ми, визнаючи свою безпорадність, просили в Бога допомогти перемогти зло. За цей час ми повинні стати світлішими, добрішими, можливо, «легшими» на кілька кілограмів, але духовно багатшими. Амінь.