У Старому Завіті читаємо про першого ізраїльського царя Саула, якого Бог благословив на перемогу над ворогами, але котрий невдовзі після помазання на царя відступив від Слова Божого. Це сталося відразу після перемоги Саула над язичницьким народом амаликянами. Він забрав їхнє багатство і коли хотів принести жертву Богові, то зустрів пророка Самуїла, який запитав: «Що це за рев, що це за крик чути тут?» Переможець відповів: «Я найкращу худобу хочу принести Богові в жертву», на що пророк сказав: «Богові угодний послух, а не жертва. І з цього часу Дух Святий відійде від тебе і царство твоє відніметься від тебе, тому що ти не мав послуху до Слова Божого» (ІСам. 15:22). І справді, у книзі пророка Самуїла читаємо, що з того часу Дух Святий відійшов від царя Саула і він, сповнившись заздрощами, ненавистю, страхом, помстою та бажанням вбивати, завдавав багато кривд усім, хто, на його думку, претендував на царський трон.
Порушення волі Божої – це гріх, який позбавляє благодаті Святого Духа, що для людини є найстрашнішою втратою. Тоді людське серце переповнюється страхом, але не Божим, а людським, демонським, а також заздрістю, гордістю, ненавистю та іншими гріховними вадами. Таке серце дуже швидко «кам’яніє» у гріхах. У часі Великого посту Свята Церква звертає особливу увагу на Слово Боже, спонукаючи нас відкрити для нього свої серця, перемінити зло на добро, сприйняти благодать, зробивши його чуйним, щирим, люблячим, таким, яке угодне Богові.
Перша неділя Великого посту зветься Неділею торжества святого Православ’я і є величним святом. Чому її так називають? 787-го року після Різдва Христового на VII Вселенському соборі було засуджено єресь іконоборства. Ті часи були дуже тяжкими для християн. Імператор Лев Івсаврянин люто переслідував їх, змушував виносити з храмів ікони і спалювати, вважаючи ідолами. І саме на цьому Вселенському соборі отці Церкви прийняли догмат: «Кожен, хто називає святі ікони ідолами, хай буде проклятий».
Приклад. У ті часи жив святий Стефан - не мученик і архідиякон Стефан, а інший, який здійснив такий подвиг. Коли Стефана привели до Лева Івсаврянина, цар примушував його потоптати ногами ікону Христа Спасителя. Тоді святий, взявши в руки монету, запитав, хто на ній зображений, і йому відповіли, що цар. Тоді християнин плюнув на монету, кинув її на землю і почав топтати. Цар дуже розлютився, а Стефан відповів: «Вас розлютило, що я зневажив ваше зображення, зображення людини, яка є порохом і попелом. А наскільки страшнішим буде гріх, коли хтось топтатиме своїми ногами зображення Самого Бога». Святий Стефан мужньо пережив муки, страждання і терпіння, але не зневажив святі ікони.
Дорогі у Христі, у часи сьогодення існує багато єретичних сект, серед яких є і послідовники іконоборства. Вони відкидають ікони, вважаючи їх вигаданими картинами. Однак святі отці та вчителі Церкви Христової перших віків говорили, що, власне, ікона є вікном до Царства Божого. Не всі християни розуміють, що таке ікона і як до неї треба ставитися. Ікона – це зображення Самого Господа, Пресвятої Богородиці, угодників Божих, і це зображення є святим. А заповідь Божа «Не роби собі кумира, не роби собі ідола і ніякої подоби із нічого того, що є на небі вгорі чи на землі вдолі, чи в землі, чи під землею, у водах, і не поклоняйтеся їм і не служи їм» (Вих. 20:4-5) говорить про різні божества старозавітних часів, яким люди поклонялися, – зірки, сонце, місяць, різні природні стихії і тварини. Таке поклоніння огидне в очах Божих, і Він дав цю заповідь, щоб вберегти людство від поклоніння всьому, що сотворене Богом, але не є Божеством. Зображення Бога не має нічого спільного з тими ідолами. І, що найголовніше, християнин молиться не до ікони, а перед іконою до того, кого на ній зображено.
Є багато підтверджень святості зображень. Одним із них є Туринська плащаниця, плат, в який загорнули мертве тіло нашого Божественного Спасителя, знятого з Хреста. Першим зображенням Ісуса Христа є нерукотворний образ Христа-Спасителя, утворений на рушнику, яким Він торкнувся Свого обличчя. Цей рушник був переданий едеському князю Авгару, котрий, помолившись перед ним, зцілився від невиліковної хвороби. Під час Хресної дороги свята Вероніка наважилась обтерти спітніле й скривавлене обличчя Ісуса платом, на якому теж залишився відбиток лику Божественного Учителя. Як стверджує святий преподобний Іоан Дамаскін, першим зобразив Пресвяту Богородицю апостол і євангеліст Лука на дошці зі стола, за яким споживала трапезу Свята Родина. Ця перша ікона Пресвятої Богородиці з Богодитятком отримала благословення від Пречистої Діви Марії: «Всякий, хто буде молитися перед цим зображенням, отримає ласки Божі і благословення Мого Сина Ісуса Христа».
Однак не кожне зображення Ісуса Христа, Богоматері та святих можна назвати іконою. Багато людей задля збагачення беруться до іконописання, не маючи ні таланту, ні дару, даного Богом, ні благословення Церкви. Таких людей називають богомазами. Іконописці – це художники, які приступають до написання ікон з постом, молитвами та благословенням.
В афонському Патерику є розповідь про незрячого монаха, який писав красиві, сповнені благодаті ікони! Тож виникає запитання: хто писав їх? Безсумнівно, що рукою незрячого старця водив Сам Господь. Так само Господь водить рукою кожного іконописця, який творить ікони з молитвами, постом, благословенням, і те, що і як він зображує, не може збагнути розум людини, а лише віра. Ікони, написані за допомогою Святого Духа, є святими, як і Біблія, записана людьми, визнана святою, бо її книги писали Божі мужі, натхненні Духом Святим.
Християнам не слід вступати в бесіди на вулиці та впускати у свої оселі єретиків і проповідників, котрі хочуть навернути в свою «істинну» віру, відкидають ікони, зневажливо називають Божу Матір, зациклюються на цитатах з Біблії і не визнають Хрест Животворний, на якому заради нас помер наш Божественний Спаситель. Спілкування і товаришування з такими людьми є гріхом тому, що розхитує віру, сіє сумніви в душі, що призводить до однакової з ними участі – кари вічної.
Якщо мова зайшла про хрест, то пригадаймо випадок, що стався у період цьогорічного Великого посту, коли деякі парафіяни разом зі мною бачили його силу, а саме, як його боїться диявол. Ми мали можливість бути на молитві старця-екзорциста. Коли він торкався хрестом людини, в якій перебував біс, то вона пищала не своїм голосом так, ніби на неї вилили окріп. Насправді, це кричав біс, що боїться хреста, який пече його, бо на Хресті розіп’ята Любов, Смирення, наше Спасіння. Тому кожний, хто відкидає хрест, є слугою диявола. Тож пам’ятаймо, що Хрест Животворний та ікони із зображенням святих є допомогою у справі спасіння наших душ.
Багато християн вважає, що можна молитися і без ікон. Звичайно, що можна. Якщо людина перебуває в дорозі чи в місцях, де немає ікон, то це не означає, що її молитва не почута. Але коли є ікона, то ми можемо більше заглиблюватися в молитву, краще концентрувати свої духовні сили, вдивляючись в образ Ісуса Христа, Божої Матері, що робить нашу молитву дієвішою.
Дорогі у Христі брати і сестри, сьогодні свята Церква, згадуючи ці події, святкує перемогу Православ’я. Хай же Всемилостивий Господь додасть нам віри, яку мали старозавітні праведники, про яких ми сьогодні чули в апостольському читанні, і які догодили Богові. Пам’ятаймо, що віра повинна супроводжуватися визнанням і добрими вчинками. Прикро, коли людину запитуєш, чи вона віруюча, бачити, як вона сумнівається і розгублено бормоче: «Та ні, я не віруюча». У такий спосіб людина відрікається від Христа! Християнин за будь-яких обставин повинен відповісти: «Так, я віруючий, православно віруючий, і цього не соромлюся!» Сповідувати віру ми повинні не лише устами, а й вчинками, усім своїм життям. Віруюча людина поводиться інакше, ніж невіруюча тому, що її поведінка є проявом віри, котра не повинна обмежуватися лише храмом. Усе життя такої людини повинно бути світлом, бо говорить Господь: «Ви – світло для світу», а темряві не подобається світло, бо при ньому вона зникає. Тож не треба соромитися осінити себе хрестом, сідаючи за один стіл з невіруючими, та помолитися, хай їм буде незручно, а не вам. Такі маленькі штрихи є свідченням того, що віра наша не дієва, зовнішньо обрядова. Про справжню віру ми чули в Євангельському читанні: християни, вірні Христовій науці, жили в пустелі, терпіли муки, терпіння і страждання, але віри Христової не зраджували.
Тоді чому в часи сьогодення, коли ніхто не переслідує християн, люди соромляться своєї віри, чому в розмовах з католиками, протестантами та іншими іновірними вони чітко й відверто не визнають: «Так, я православний!» Ми, мовляв, щоб не сперечатись і не вв’язуватися в дискусії, йдемо на компроміс, кажуть деякі з православних християн, приховуючи свою віру, але, дорогі у Христі, часто це компроміс із дияволом! Твердість нашої віри повинна проявлятися в усіх наших вчинках і поведінці, котрі засвідчуватимуть, що ми прилюдно визнаємо себе дітьми Божими.
Тож хай всемилостивий Господь допоможе нам у часі Великого посту вдосконалюватися, змінюватися, зміцнюватися у вірі та пом’якшувати свої серця, ставати добрішими і терпимішими один до одного. І це буде підтвердженням того, що святий піст не минув марно, а приніс користь душам нашим. Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар