Сьогодні, у другу неділю Великого посту, ми, дорогі у Христі, в Євангельському читанні чули про чудесне зцілення розслабленого. Причиною такої його недуги були гріхи, тому Господь, перш ніж оздоровити, мовив: «Сину, прощаються тобі гріхи твої» (Мк. 2:5). Християни повинні знати, що хвороби тіла нероздільні від хворіб душі, які до них призводять. Коли людину турбує тілесний біль, вона відразу шукає лікаря і хоче якнайшвидше вилікуватися. Це природно і зрозуміло тому що здоров'я – найбільший дар Божий. Але, на жаль, люди лише тоді, коли втрачають здоров'я, починають цінувати та шкодувати за тим, що байдуже чи необережно ставилися до нього.
Але більшість з нас забуває, що гарне самопочуття і тілесне здоров’я пов’язані зі здоров'ям душі. Різниця лише в тому, що коли болить якийсь орган, то людина шукає лікаря, а недугу душі часто не помічає, бо вона не супроводжується болем, тож і відкладає на завтра всі духовні ліки, першим з яких є покаяння.
Великі цілителі та отці Церкви, які зцілювали хворих, наставляли їх спочатку приступити до таїнств Сповіді і Причастя. Сповідь хворого повинна бути генеральною, ретельною, із семирічного віку, щоб глибоко зануритися в свою душу і знайти там найменші скверни, усе, що могло спричинити тілесну хворобу. Але, на жаль, людина покладається лише на медиків, відкладаючи покаяння та сповідь на пізніше: молоді говорять, що ще не нагрішили і будуть каятися тоді, коли багато нагрішать. Та й люди старшого віку часто не спішать приступити до цих Таїнств, вважаючи, що ще матимуть час розкаятися і відмолити свої гріхи. Такі думки помилкові, навіть ризиковані, бо в житті часто буває так, як із одним дресирувальником, котрий, забавляючи публіку, засовував голову в пащу левові і витягував її, але одного разу лев відкусив йому голову. Так і багато людей грішать, чинять беззаконня, втішаючи себе: «А, може, Бог не знає, не звернув увагу на мій прогріх - Він повинен перше покарати тих, хто зробив більше гріхів. Я пізніше за один раз висповідаюся за все і отримаю відпущення всіх гріхів. Для чого ходити на сповідь щоразу, тільки-но згрішив?» Та враз несподівана смерть обриває тоненьку нитку життя. З чим така людина постане перед Богом? Як часто ми бідкаємось: «Який був добрий чоловік і як рано пішов з життя», а Господь у той час виносить йому вирок: «Відійди від Мене, бо Я ніколи не знав тебе».
Випадок із життя. Якось батько із сином пішли прогулятися по цвинтару. Син, читаючи написи на пам’ятниках, запитав: «Які гарні слова написані на кожному пам’ятнику, напевно, тут поховані лише добрі люди. Скажіть, тату, а де поховані погані, грішні люди?» Батько пояснив: «Сину, знай, що у земному житті люди маскуються, тобто живуть під маскою добропорядності, вдаючи із себе добрих і праведних, але вони лицемірять, бо насправді є недобрими і грішними. А коли вони помирають, тоді інші продовжують лицемірити, пишучи гарні слова на пам’ятниках. Тому й видається, що всі люди, що померли, були благочестивими й угодними Богові».
Дорогі у Христі, після смерті кожна людина постане перед Богом і не зможе замаскуватися, оправдатися чи звинувачувати когось, тому що Господь є Суддя справедливий. А щоб не боятися суду Божого треба бути очищеним - для цього й служить покаяння. Це - лік для душі, і щоб отримати її цілковите зцілення слід частіше приступати до Святої Сповіді та Святого Причастя.
Трапляється, що людина, маючи намір сповідатися, встидається викрити свої гріхи – соромиться священика чи себе. Але святі отці Церкви називають це хибним, вдаваним соромом, бо людина надає перевагу не каяттю та прощенню Господа, а тому, що про неї хтось подумає. Один прозорливий священик, побачивши біля сповідальниці диявола, здивовано запитав: «А ти що робиш тут?» «Я повертаю людям сором. Бо я краду його, коли людина грішить, а коли хоче приступити до сповіді - повертаю, щоб вона засоромлена не розказала про свої гріхи, не визнала їх і не покаялася».
Тож, дорогі у Христі, не приступайте до сповіді з сумнівами: «Що священик подумає про мене?» або «А чому я повинна розповідати це йому? Я розкажу Богові, та Він і так знає все!», бо тоді сповідь ваша буде лицемірною. Християни сповідаються священикові тому, що Господь сказав апостолам: «Прийміть Духа Святого. Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, затримаються їм» (Ін. 20:23). Священик діє владою Бога і тому тільки через сповідь - визнання своїх гріхів - людина отримує цілковите прощення і тільки покаянням лікується її душа. Ми повинні розуміти і завжди пам’ятати про це, бо наш ворог диявол обдурив перших людей Адама і Єву, він обдурює людство віками і сьогодні також. Як? Подає нам гріх як оману, що видається приємним на вигляд плодом з дерева пізнання добра і зла, і лише після того, як людина скуштує його - відчуває гіркоту гріха. Гріх видається нам привабливим і веселим, але отруює нашу душу гіркотою після того, як ми вчинили його. Тому ми повинні каятися у своєму безсиллі.
Приклад. У Відні колись трапився страшний випадок. Одна жінка була щасливою у сім'ї, але коли дитині було шість років, помер її чоловік. Тоді мати зосередила на своїй донечці всю любов, їй здавалося, що ні вогонь, ні меч не зможуть розлучити їх. Але згодом до вдови почав учащати заможний гарний чоловік. Їхні стосунки зайшли так далеко, що жінка впала в гріх перелюбу. Люди почали осуджувати її, тож вона запропонувала чоловікові одружитися. Він ніби й погодився, мовляв, я б з радістю, якби не дитина. І ось ця жінка, котра любила свою донечку понад усе на світі, відчуваючи сильний потяг до того чоловіка, вирішила вбити дитину. Вони вкинула її до підвалу, замкнувши двері, щоб та померла з голоду. Жінка щодня дослуховувалась, чи дитина ще жива, і щоразу чула її прохання, що лунали з останніх сил: «Мамо, забери мене до себе, дай мені шматочок хліба». Мати-вбивця вирішила почекати чотири дні, і коли наступного разу заглянула туди, то дитина вже померла. Жінка винесла її, гарно зодягла і сіла біля гробу плакати. Прийшли сусіди і почали розраджувати вдову, жаліти, що недавно помер чоловік, а тепер ще й дитина. На похороні, коли священик промовляв молитву «Отче наш» і дійшов до слів: «Хліба нашого насущного дай нам днесь», тій жінці явилася її донька з проханням: «Мамо, дай мені хліба!». І щодня після похорону дитина з’являлася своїй матері і постійно просячи хліба, допоки жінка збожеволіла. Лише зрідка, коли до неї повертався розум, дітовбивця визнавала свій гріх і гірко каялася в ньому. Тож немає нічого таємного, що не стало б явним.
У старозавітній книзі Чисел читаємо: «Ваш гріх знайде вас» (Числ. 32:23). Тобто якщо людина вчинила гріх, то він нікуди не зникне і обов’язково, за будь-яких обставин і незалежно від давності скоєння, знайде людину, тобто повернеться карою. Тож людям часто доводиться спокутувати гріхи, вчинені в юності чи навіть у дитинстві. Добре, коли людина кається і несе епітимію, покуту, але якщо вона не кається, то вічні муки чекають на тих, хто помер в гріхах.
Сьогодні в Євангельському читанні ми чули про розслабленого, якого принесли до Ісуса Христа четверо людей. Можливо, розслаблений не розумів, куди його несуть і що від нього хочуть, бо Господь звернув увагу на тих, що його приніс: «А Ісус, віру їхню побачивши, каже розслабленому: «Відпускаються, сину, гріхи» тобі» (Мк. 2:5). З цього ми повинні зробити висновок, якою вагомою є наша співдія у справі навернення, спасіння та оздоровлення близьких. На жаль, часто ми є холодними і байдужими до чужого горя, нещастя чи біди. Байдужість проявляється не в тому, що ми не служимо хворому фізично, а не хочемо помолитися за його оздоровлення, попросити в Бога помочі для нього. Адже ці четверо чоловіків просили в Господа про зцілення розслабленого, хоч, можливо, вони теж мали якісь невідкладні потреби, здійснення яких хотіли б випросити у Спасителя. Вони не лише просили, а й принесли розслабленого, а побачивши, що не зможуть через натовп дістатися до Ісуса Христа, вилізли на покрівлю дому, розібрали її і опустили хворого прямо перед Ним.
Так і ми, дорогі у Христі, повинні дбати про тих людей, які хворіють та потребують нашої допомоги. Як? На кожній Божественній Літургії постійно згадують хворих і немічних, тож ми всі разом – уся Церква повинні молитися за них. Наша спільна молитва є такою ж допомогою для них, як і та, яку вчинили четверо людей, котрі принесли розслабленого. Священик під час проскомидії згадує ім'я хворої людини, а в потрійній єктенії ці імена поминає вся Церква, одноголосно промовляючи: «Господи, помилуй; Господи, зціли цю людину; Господи, підніми із ложа недуги, Господи, оздоров її». Тож чуючи у храмі слово «хворий, немічний», ми не повинні бути байдужими, а щиро молитися, бо не знаємо, коли хвороба може спіткати когось з нас.
Є ще один момент, на якому я неодноразово наголошував на заняттях недільної школи для дорослих парафіян. Є категорія людей, які не розуміють, що найголовнішим моментом у молитві є ім’я, а не прізвище. Людина має в собі три начала, але єдиним не лише на земне життя, а й на вічність є ім’я, дане їй Богом під час хрещення, коли вона отримує дар Святого Духа – печать на душу. Тож ім'я людини – від Бога, прізвище – від людей, по батькові – додаткова інформація про те, від кого вона народжена. Тож від Бога – тільки ім'я! Про це ми вже говорили, але й далі парафіяни пишуть записки: «Подяка Богові від сім’ї Досин», «Подяка Богові від родини Гультайчуків». Зрозумійте, що Досини, Гультайчуки, Гнатюки, Гелетюки – це людське.
Другий важливий момент: не спотворюйте імен, даних в таїнстві Хрещення. Дитину можна вдома називати пестливо Васильком, Ганнуською, Марусенькою, але в храмі записувати за здоров’я треба іменем, даним при хрещенні. Бо дитину хрестять повним ім'ям на честь святих. Якщо це Марія – то на честь Марії Єгипетської або Марії Магдалини, якщо Анна – на честь праведної Анни або пророчиці Анни. Коли записуєте ім’я дитини, то пишіть «немовля Марія» чи «немовля Василь», а не Василько, Марічка. Ми всі перед Богом є раби і повинні повністю називати свої імена.
Тепер настала мода давати дітям чужеземні імена, які не мають нічого спільного з православними святими та з церковним місяцесловом. При хрещенні такими іменами я наголошую про це батькам, але молодь, засліплена новомодними іменами, наполягає, що вирішили назвати дитину саме так. У такому разі бажано давати друге ім’я, християнське. Модними також є дохристиянські імена, наприклад, Златослави і Квіткослави. Це добре, коли дитина схожа на квіточку, дорога батькам, як золото, але краще б вона мала свого небесного покровителя. Це цінніше за золото, квіти чи зірки, тому що в неї буде заступник перед Богом і саме батьки повинні забезпечити його своїй дитині. Тому прошу, коли ви пишете карточки, пишіть повне ім'я і тільки ім'я! Це стосується і тих випадків, коли діти після закінчення школи записують імена вчителів на ім'я і по-батькові. Запам’ятайте, що ключовим моментом в молитві є ім'я. Народ каже: «Яке ім'я, таке життя», тому що коли дитині дають ім'я при хрещенні, то приєднують до того святого, на чию честь називають. Ми повинні наслідувати того святого своїм життям.
У часі Великого посту всі повинні прийти до сповіді і щирого каяття, щоб через оздоровлення душі отримати оздоровлення тіла. І не будьмо байдужими до тих, хто поряд з нами, хто потребує нашої молитовної допомоги. Співчуття, любов і розуміння до них свідчитимуть про те, що ми є дітьми Божими. Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар