Неділя 15-та по П’ятдесятниці

Неділя 15-та по П’ятдесятниці

Наш Божественний Спаситель Ісус Христос приніс людству благу вість, дав найголовніший закон, доповнивши старозавітне вчення заповіддю любові.

Один із законовчителів, спокушуючи Ісуса Христа, запитав, яка заповідь в законі найбільша. Відомо, що в старозавітні часи правил було дуже багато, за Мойсея їх нараховувалося 617, хоч Господь дав євреям на Синайській горі 10 основних заповідей, яких повинні дотримуватися і християни. Христос відповів, що любов є виконанням закону «Возлюби Господа Бога свого всім серцем своїм, всією душею своєю, всім розумом своїм, - оце перша і найголовніша заповідь у законі» (Мф. 22:37-38).

Ми, як християни, повинні також дотримуватися цієї заповіді у своєму житті, прагнути сповнити свої серця гарячою любов’ю до Бога і ближнього. Як нам виконувати цю заповідь, як стверджувати, що любимо Бога? Я неодноразово акцентую увагу на тому, що багато людей ставиться до Бога по-споживацьки: коли прийшла біда, горе, хвороба чи якась проблема, вони поспішають до Бога, а як тільки все налагоджується, відразу забувають про Нього. У серцях таких людей однозначно немає любові до Бога.

Наше земне життя сповнене різними проблемами, які Господь часто допускає як випробування: чи справді ми любимо Його, що оберемо, як вчинимо і як сприймемо волю Божу. Саме до такої любові Господь спонукає нас словами: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде слідом за Мною» (Мф. 8:34). Як зректися самого себе? Треба зректися людського - гордині, своїх пожадань, примітивних потреб і полюбити Господа. Ісус Христос навчав апостолів, як важливо містично єднатися з Ним, бути з Ним, бути при Ньому, бо в цьому проявляється любов до Нього.

Приклад. В німецького цісаря Карла був дуже відданий слуга. Він так ревно служив королю, вбачаючи у цьому весь зміст свого життя, що занедбав свої духовні практики, не молився і не відвідував богослужіння. Та раптом слуга занедужав й відчув, що скоро помре. Цісар, знаючи відданість того слуги, прийшов відвідати його і запитав: «Що хочеш від мене, що тобі я можу дати?» Хворий відповів: «Цісарю, я помираю, нічого земного мені вже не треба, прошу одного: продовжи моє життя». Але могутній король визнав: «На жаль, цього я зробити не можу, тому що твоє життя, як і моє й усіх людей, залежить тільки від Бога» І мовив слуга, каючись: «О, який я був безумний! Я все життя служив цісареві, а треба було служити Богові. Адже тільки Бог може продовжити моє життя на землі та дарувати життя вічне після смерті».

Тож сьогодні спробуймо дати чесну відповідь на запитання: «А кому я служу в цьому житті, чию волю виконую?» Псалмоспівець Давид просив: «Навчи мене творити волю Твою, мій Боже!» Нам також треба так молитися і творити волю Божу, бо лише тоді станемо слугами, а згодом і дітьми Божими.

Але неможливо любити Бога, не люблячи ближнього, чого навчає нас святий апостол і євангеліст Іоан: «Хто не любить свого ближнього, не може возлюбити Господа. Як хто скаже: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (IІн. 4:20) Любов до Бога і ближнього так тісно взаємопов’язані, що любов до Нього перевіряється, співставленням з любов’ю до ближнього.

У Святому Писанні читаємо, що наприкінці віку любов багатьох охолоне. І ми все частіше переконуємося в тому, що замість любові в стосунках між людьми проявляються заздрість, ненависть, байдужість та інші гріховні пороки, притаманні князю цього світу дияволові, який сіє це насіння у їхніх серця. Тож якщо ми не любитимемо ближніх, то не матимемо любові до Бога, хоч як би не намагалися відокремити ці дві речі. А якщо не любитимемо Бога, то не здобудемо життя вічного з Ним.

Приклад із життя. Один побожний чоловік постійно молився, постив і відвідував богослужіння, але гнівався зі своїм сусідом. Він часто приступав до таїнств Сповіді і Святого Причастя, але ніколи не визнавав цього гріха і не хотів помиритися з ворогом. Коли цей чоловік помер, люди похоронили його з великими почестями, вважаючи, що він успадкує Царство Боже, бо жив побожно. Та невдовзі померлий приснився своєму приятелеві й поскаржився: «Який я бідний! Я не удостоївся Царства Божого, тому що моє серце закам'яніло!»

Тож, дорогі у Христі, зрозуміймо, що навіть той, хто дотримується приписів Церкви, хто любить Бога, але не любить по-справжньому ближнього, не зможе після смерті заслужити щасливе життя для своєї душі. Прикладом безмірної істинної любові до Бога є Сам Господь. «Бог так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного віддав, щоб кожен, хто увірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне (Ін. 3:16). Вершиною безмірної любові Ісуса Христа до Свого Отця Небесного, Який послав Його врятувати людство, стали страждання на Голгофському Хресті, коли Він у страшних муках молився за Своїх розпинателів: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що роблять» (Лк. 23:34). Ось приклад найбільшої любові - прощення ворогів, котра відкриває двері до Царства Божого.

Господь говорить: «Поправді кажу вам, немає більшої любові над ту, коли хто душу свою (тобто життя) віддасть за друзів своїх» (Мк. 8:35). Є багато прикладів з життя святих, великих угодників Божих, які нічого не шкодували заради спасіння ближнього, проявляючи цим любов до Бога. Сьогоднішнє Євангельське читання навчає нас двох найважливіших заповідей, виконуючи які, ми здобудемо вічне спасіння, але мусимо докласти багато зусиль, які потрібно спрямувати передусім проти перепони, яка не дає змоги любити ближнього – егоїзму. Саме любов до себе сповнює серця людей упродовж всього життя, які так люблять, захищають, оберігають себе, що забувають про всіх і про все. А любити – означає забути про себе й думати про того, кого любиш.

Випадок із життя. Один старенький священик, який служив у віддаленому селі, мав серце настільки сповнене любов’ю до парафіян, що Господь нагородив його святістю ще за життя. Якось до нього приїхали гості й залишились ночувати. Серед ночі вони, побачивши світло в кімнаті священика й перелякавшись, чи йому не стало погано, підійшли до дверей і почули, що він молився. Але молився він не за себе, а за тих, хто страждав, і зі слізьми в голосі просив: «Господи, Ти - люблячий, милостивий і чоловіколюбний, зціли Юрчика, єдину дитину в батьків, який тяжко страждає, і душа якого ось-ось розлучиться з тілом. Серця його батьків можуть не витримати такої тяжкої рани. Прошу, оздоров хлопчика, щоб він, повернувшись до життя, у здоровому тілі та зі здоровою душею прославляв Твоє Святе Ім’я. І вся Церква, всі вірні мої духовні чада прославлятимуть Ім’я Твоє за Твою велику милість, Твою велику любов до нього». Ось такою була опівнічна молитва священика за хвору дитину на його парафії.

Власне така любов повинна бути і в нас. Тож не будьмо байдужими до тих, хто тривожиться про своє здоров'я і життя, хто страждає у лікарні чи на операційному столі. Багато людей скаржаться, що в нашому храмі задовго триває Служба Божа, мовляв, скільки можна молитися. Тож хай ті люди подумають про те, що можливо сьогодні хтось з їхніх близьких, а не, дай Боже, завтра і вони хворі лежатимуть в лікарні та не потребуватимуть нічого окрім щирої молитви за їхнє життя і здоров'я. Бо немає нічого потужнішого й сильнішого за спільну молитву всієї повноти Церкви.

Кожен із вас, хто перебуває у храмі, прийшов не для того, щоб його побачили люди, а щоб взяти безпосередню участь у богослужінні, у всіх молитвах і проханнях до Бога, які тут творять. Після цього Євангельського читання і проповіді буде потрійна єктенія. Під час якої люди, на превеликий жаль, виходять з храму або розмовляють між собою. Не робіть цього. Тому що вашої молитви, вашого «Господи, помилуй!» чекають люди на операційному столі або смертному ложі. Вашої молитви чекає Господь, щоб, побачивши вашу любов і співчуття до ближнього, подарувати йому оздоровлення та повноцінне життя. У цьому буде прояв вашої любові до всіх ближніх. Ми називаємося братами і сестрами у Христі і тому повинні бути ними не лише перебуваючи в храмі, а повсюди. Бо коли хворіє рідний брат чи сестра, то болить серце, інші брати і сестри переживають, моляться, намагаючись чимось допомогти. Так і в духовному житті. Ми не повинні бути байдужими до тих, хто страждає сильніше за нас, бо нам лиш незручно стояти у храмі, а це прояви нашого егоїзму. А наші зусилля, молитви і пожертви приємні в очах Господа, бо вони утверджують і стверджують нашу любов до Нього і нашого ближнього. Амінь.

Неділя 15-та по П’ятдесятниці

Сьогодні, дорогі у Христі брати і сестри, Євангельське читання розповідає про зустріч законовчителів і фарисеїв, які ходили за Господом не для того, щоб, почувши науку Христа, виконувати її та спастися, а використати проти Нього. Це був явний прояв їхнього лицемірства. В проповіді Господь не сказав чогось нового для них, тому що у Старому Завіті в книзі Повторення Закону записано дві найголовніші заповіді (Повт. Зак. 6:5): одна - «возлюби Господа Бога свого всім серцем своїм, всією душею своєю і всім розумом своїм» та «возлюби ближнього свого як себе самого». Однак. єврейські законовчителі деталізували загальні заповіді Старого Завіту до 600 законів і настанов, які самі добре знали і ставили собі в заслугу. Книжники думали, що Ісус Христос розгубиться й не знатиме, яку заповідь назвати найголовнішою, або заперечить якусь з них. Але Ісус Христос назвав їм ці дві заповіді Старого Завіту, якими заклав фундамент Новозавітної Церкви. Дотримуючись лише двох заповідей, люди виконують одночасно всі 10 Заповідей, даних Богом Мойсеєві. Чому вони найголовніші? Бо перша передбачає наше ставлення до Бога, а друга – наші взаємини з людьми. Тож ці дві найголовніші заповіді Старого і Нового Завітів є найважливішими для нас, християн.

У чому проявляється любов до Бога? Якщо будь-кого запитати, чи любить він Бога, відповідь буде однозначна -  так. А як розпізнати, чи людина справді любить Бога? Любов до Бога людина проявляє молитвами та участю в богослужіннях.

Любов - це передусім вчинки, а не лише гарні слова. Закохані хочуть завжди бути разом, дивитися один на одного, любуватися, розмовляти й виконувати всі бажання коханої людини, відчувати увагу, тоді їхні серця сповнюються теплом, спокоєм, щастям. Це є вияв любові до людини. Любов до Бога прагне частіше спілкуватися й перебувати на постійному зв’язку з Ним. Цього досягають під час молитов і богослужінь, це квінтесенція всіх наших думок, вчинків і прохань до Бога, наше богошанування. Тож якщо людина не любить молитися, зрідка відвідує богослужіння, не відчуваючи задоволення й душевного спокою, то вона не любить Бога. На жаль, багато наших знайомих часто нарікає: «Я не можу довго стояти в церкві, чому то так довго правиться?» Західна Церква пішла на поступки таким людям, скоротивши тривалість богослужінь заради того, щоб зберегти своїх парафіян. І що, допомогло? Люди все одно відпали від Церкви, хоч і богослужіння стали коротшими, і зручно сидіти в храмах. Зокрема, в одній лиш Німеччині закрили та змінили своє призначення 200 католицьких храмів. Це підтвердження того, що люди відходять від Церкви і Бога, бо не мають до Нього любові.

А в чому проявляється любов до ближнього? Ми часто говоримо своїм батькам, коханим, рідним, що любимо їх. Слово має надзвичайну силу, ним можна заспокоїти чи переконати людину, а можна й обдурити. Тому для перевірки наші слова повинні бути підкріплені діями, вчинками. Бо ми знаємо багато прикладів, коли молоді кохали, не могли жити один без одного, а одружившись, дуже скоро, на жаль, розлучилися. То куди ж поділася їхня любов? Є також випадки, що батьки любили своїх дітей понад усе на світі, тряслися над ними, а коли вони виросли, - не можуть жити в одній оселі. Знову запитуємо: де ж їхня любов? І таких життєвих ситуацій можна навести багато, знайшовши різні причини, але першопричина – не було справжньої любові. Тож задаймо собі запитання: чи по-справжньому я люблю людей? Як проявляю свою любов до тих, хто поруч зі мною? Відповідь проста: любов є тоді, коли ми готові послужити людині, віддати їй щось, поступитися у чомусь, пожертвувати собою. Тільки так визначають любов!

Любов до Бога повинна переважати все інше. Господь говорить: «Хто більш як Мене любить батька чи матір, сина чи дочку, той Мене не достойний» (Мф. 10:37), а стосовно любові до ближніх повчає: «Поправді кажу вам, хто душу свою, тобто життя своє, віддасть за друзів своїх, той має істинну любов». Тож людина заради любові до Бога повинна жертвувати любов'ю до ближніх, а заради любові до ближніх - жертвувати собою. Ось як проявляли любов святі люди.

Приклад із Старого Завіту. До старозавітного патріарха Авраама, який розмовляв з Богом, прийшов подорожній 80-річний старець, щоб попроситися на нічліг. Авраам запитав його: «Ти яку віру сповідуєш?» Той каже: «Я поклоняюся богам». «Тоді я не прийму тебе не нічліг у своєму наметі». І промовив Господь: «Аврааме, Аврааме, чому ти не прийняв його?» Авраам відповів: «Господи, я не міг його прийняти, бо він огидний в Твоїх очах, він - багатобожник». А Господь відповів: «Аврааме, Я 80 років вже терплю його, а ти не захотів одну ніч потерпіти його».

Ми проявляємо любов до людини, коли приймаємо її під покрівлю свого дому. Любов відсутня там, де є ненависть, ворожнеча, що неугодні Богові. Людина, не вміючи прощати, не вміє любити. Господь чекає навернення грішника роками, а ми готові розтерзати його в момент скоєння гріха.

Приклад із життя священика Саприкія і мирянина Никифора. Вони жили в часи гоніння на християн, які з радістю йшли на муки і смерть заради Христа, жертвували своїм тимчасовим життям, щоб заслужити вічне Царство Боже. Саприкія засудили на мученицьку смерть, але в той час він мав гнів у своєму серці на Никифора. Дізнавшись про суд над християнським священиком, Никифор прийшов до Саприкія, упав до його ніг і просив прощення. Але Саприкій не простив йому, навіть не хотів глянути на нього. Наступного дня священика мали стратити. І тоді засмучений Никифор вдруге упав до його ніг, просячи прощення та переконуючи: «Невдовзі ти постанеш перед Богом і отримаєш нетлінний вінець слави, тому що мученицькою кров'ю змиєш весь бруд своїх гріхів. Прости мене, грішника, що образив тебе!» Але Саприкій знову відвернувся від нього і не захотів простити. Та тільки-но над Саприкієм занесли меч, як від нього відвернулася Божа благодать - він відрікся від Христа, вигукнувши: «Я готовий поклонитися богам!» В останню мить благодать Божа відійшла від мученика, який готовий був постраждати за Христа та віддати за Нього своє життя. Але така жертва не була угодною Богові, бо Саприкій не любив по-справжньому Бога, бо не любив свого ближнього, не простив йому. І Бог забрав Свою благодать від нього. Ось як взаємопов’язані любов до Бога і до ближнього! Неможливо любити Бога, не полюбивши ближніх, і неможлива любов до ближніх, коли не любиш Бога. Апостол і євангеліст Іоан, якого називають апостолом любові, говорить, що « Бог є любов і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і в нім Бог перебуває» (IІн. 4:16). Багато людей прийшло до Бога, маючи любов до людей, бо саме в любові до людей вони впізнали Бога.

Ми багато читаємо, досліджуємо різні версії, не розуміючи чому не можемо пізнати Бога і прийти до Нього. Але Бога можна збагнути тільки серцем, а не розумом. Якщо людина, навіть неосвічена, відкриє двері свого серця перед Господом, то зуміє пізнати й полюбити Його. Господь підкаже, як їй прийти до Нього, спасти душу і що робити, щоб постійно з Ним перебувати. Тож пам’ятаймо слова псалмоспівця Давида: «Серце чисте сотвори в Мені Боже, і духа правди віднови в нутрі моєму» (Пс. 50:12). Якщо наше серце не готове прийняти Бога, то який би ми не мали розум, які б знання не здобули, Бога ми туди не помістимо, бо Він живе в серці, очищеному від гріха, зла і беззаконня. Вияв любові Бога до людини в тому, що «Бог так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного віддав, щоб всякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16). Всевишній віддав Свого Сина заради спасіння людства, а ми віддаймо себе заради спасіння ближнього - в цьому найбільший вияв любові. Амінь.