Проповідь походить із латинської мови, латинське слово «sermo» означає «промова, виступ». З етимології слова зрозуміло, що проповідь – це промова. Проте найкращі проповіді – це більше ніж промова, це акт поклоніння Богові (Дії 2:42). Саме тому проповідник має приступати до неї з трепетом і страхом Божим і розумінням того, що «Слово Боже живе та діяльне» (Євр. 4:12)
Перше і найголовніше завдання кожного священника, проповідувати Слово Боже, це заповідь Христа «Ідіть по цілому світу, та всьому створінню Євангеліє проповідуйте!» (Мк.16:15). Для того, щоб поширювалася віра, щоб більше людей ставало на шлях спасіння, необхідною є власне проповідь. Саме тому апостол Павло в посланні до Римлян пише: «віра від слухання, а слухання через Слово Христове» (Римл.10:17).
Відомо, що ще в Старому Заповіті, Господь через пророків промовляв до людей: «Взивай голосно, не стримуйся; піднеси голос твій, подібно до труби, і вкажи народу Моєму на беззаконня його» (Іс.58:1). А до пророка Єремії промовив Господь: «ось, Я вклав слова Мої у вуста твої, Я поставив тебе у цей день над народами і царствами, щоб викорінювати і розоряти, губити і руйнувати, творити і насаджувати» (Єр.1:9-10). Господь Бог дав подібний наказ всім священникам проголошувати Слово Його – це один із найголовніших обов’язків. Треба пам’ятати, що мають бути певні принципи, якими повинен керуватися проповідник:
По-перше, до проповіді треба готуватися, щоб проповідь приносила користь, а не шкоду тим хто слухає.
По-друге, проповідник повинен, не лише устами проповідувати, але і своїм життям. Свт. Іоан Золотоустий говорить: «Чому проголошуєте устами, а справами заперечуєте». Священник-проповідник сам повинен горіти вогнем любові, свт.Григорій Богослов говорить: «Хто не горить, той не запалить». Проповідник серцем промовляє до серця, тільки той промовлятиме до людських сердець і спонукатиме їх любити Бога, хто промовляє від серця, яке сповнене любові до Бога.
По-третє, проповідник повинен проповідувати тільки для Слави Божої, а не для здобуття власної слави. Спасіння душі – це завдання проповідника, мова проповідника має бути простою та доступною для всіх верств та вікових категорій. Апостол Павло говорить: «І слово моє й моя проповідь – не в словах переконливих людської мудрості, але в доказі Духа та сили, щоб була віра наша не в мудрості людській, але в силі Божій» (1 Кор. 2:4-5).
Проповідник мусить ототожнювати себе із слухачами, яких навчає чи переконує, тому його слова мають бути прості та доступні, зрозумілі. Успішним є той проповідник, який може донести до людей важливість спасіння, допоможе людям зрозуміти роботу диявола та небезпеку вічного прокляття, до якого прямує кожен хто не приймає науку євангельську у своє серце. «Коли ж наша Євангелія й закрита, то закрита для тих, хто гине, - для невіруючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа (2 Кор. 4:3-4). Метою священника відкрити Євангеліє, це означає непросто давати людям цілувати цю святу книгу, але у проповідях відкривати науку Ісуса Христа, яка є Доброю Новиною, і оскільки Христос говорить: «не хлібом єдиним буде жити людина, але Словом Божим» (Мф.4:4), це значить, що Слово Боже це пожива для людської душі. Кожна людина дбає про своє харчування, передусім що їжа була свіжою, якісною та корисною, вода щоб була чиста, бажано джерельна. Наскільки більше ми повинні дбати про поживу для нашої безсмертної душі. Грішна людина перебуває у в’язниці гріха, будучи голодним він прагне і ось його доля у вічності залежить від проповідника, який має дати йому оту поживу для душі, яка його духовно на кормить, та Господь визволить від полону гріха.
Христоцентричність у проповідях
Православна Церква, суттєво відрізняється від інших християнських чи нехристиянських конфесій та деномінацій. Сама відмінність заключається в тому, що в основі всього вчення Православної Церкви має бути Її Голова Ісус Христос. Тож чим відрізняється християнське вчення від буддизму чи ісламу? В кожній релігії є розвинуто вчення про гріх і чесноти, кожна закликає людину відмовитися від гріха і прагнути до чеснотливого та морального життя, навіть часто ці настанови співпадають, а в деяких релігіях це більш розвинуті, як в православних християн. Наприклад в мусульманстві пошана до батьків, до людей старших в родині особлива повага, пошана, в мусульманських країнах немає будинків для перестарілих, як в нас прийнято називати пансіонат для соціально незахищених. Також мусульмани строгіше дотримання посту і таке інше. Православний християнин – той хто вірить в Ісуса Христа йде за Ним у своєму житті. Оскільки в Православній Церкві крім цього є багато різних традицій, обрядів, то ця обрядова сторона бере верх і священник часто ще й у проповідях акцентує увагу своїх парафіян на традиціях та звичаях. Як би це не звучало банально, але в нас є ця насущна проблема: нам не вистачає Христоцентричності. Інколи приходиться чути проповіді на храмових святах де проповідник говорить про святого великомученика Димитрія, і у всій проповіді жодного слова про Христа, жодної цитати Святого Письма і виникає питання, ким би був цей Димитрій, якби не Христос? Пригадую уроки гомілетики в Київській Духовній Семінарії, де викладач нас навчав, що якщо священник під час проповіді не застосував хоча б три цитати з Святого Письма, то це не проповідь. Якщо звернути увагу на те, що подає богослужбовий календар, євангельські зачала укладені так, що якщо кожного дня служиться богослужіння то впродовж року всі 4 Євангелії прочитуються, але це якщо кожного дня, а якщо Божественна Літургія служиться тільки в неділю і свята? Звісно, що тоді всі інші розділи Євангелії віряни, мали би читати вдома самостійно, та чи спонукає їх хтось до цього? Практика сучасного православного життя часто зводиться до традиційного поклоніння, а не до «поклонінню Богу в дусі та істині» (Ін.4:24), як навчає нас Сам Господь Ісус Христос. Часто можна почути про те, як дотримуватися посту, що можна споживати, а що ні, та що дисциплінарне дотримання церковного уставу є запорукою спасіння людини. Пости, свята, звичаї, старці, паломництва, і десь поміж цим губиться Сам Христос, Який є Головою Церкви, що спасає нас від гріха, беззаконня та вічної смерті. Тому метою священника, проповідувати Євангеліє, Христове вчення. Апостол Павло дає настанову своєму учневі Тимофію «проповідуй Слово, допоминайся вчасно-невчасно, докоряй, забороняй, переконуй з терпеливістю та з наукою» (2 Тим. 4:2) Чи ми це робимо? Чи слухняні ми цьому божественному наказу? Переконаний, що якщо би ми сьогодні проповідували Слово Боже, так як це робили апостоли Павло і Тимофій, Тит і Варнава та інші – зовсім інші були би результати, або плоди проповіді. Сьогодні ми спостерігаємо більше похвали, улесливості, чим «докоряй, забороняй, настановляй», і апостол Павло застерігав, що так буде «настане час, коли здорової науки не будуть триматися, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували» (2 Тим.4:3). Вірянам приємніше слухати, як їх вихваляють, чим коли виявляють їхній гріх і настановляють, докоряють та виявляють за допомогою Слова Божого , та при цьому вказують на Ісуса Христа, Який приходить на допомогу у боротьбі з гріхом.
Підготовка до проповіді
Кожний священник є передусім проповідник, бо саме до цього покликав Господь Ісус Христос апостолів «Ідіть і проповідуйте Євангеліє!» (Мк.16:15). Тому звершення треб (хрещення, вінчання, похорони, освячення домів) соціальне служіння і таке інше є другорядним. Це ми читаємо у книзі Дії святих апостолів, коли постало питання про те, що вдовиці занедбані, що треба служити нужденним, то апостоли вирішили обрати дияконів для цього служіння, а самі промовили: «нам не личить покинути Боже Слово і служити при столах» (Дії 6:2). Сьогодні, як ніколи є актуальним служіння нужденним, пораненим воїнам, внутрішньо переміщеним, людям похилого віку, хворим, але будь-яке служіння з вищеназваних не може бути важливішим за проповідь Слова Божого. Навіть ці категорії людей, також передусім потребують Слова Божого – бо це Хліб душі. Отож розуміючи настільки важливою є проповідь Євангелії, проповідник має готуватися. Підготовка до проповіді має тривати цілий тиждень, якщо священник проповідує тільки в неділю. Для цього необхідно кожного дня по декілька раз читати вголос Євангельське зачало та апостольське, що має читатися в наступну неділю. Прочитавши євангельський текст сформуйте тему проповіді, розділіть її на розділи та підрозділи, зверніть увагу на те, що на вашу думку є головним, а що другорядним у цьому євангельському читанні. Обов’язково віднайдіть у Святому Письмі місця, які є схожими за змістом та є дотичними до даної теми, використовуйте ці тексти у своїй проповіді, адже «усе Писання Богом натхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності» (2Тим. 3:16). В проповіді можна використовувати настанови святих отців, життя святих, приклади із життя, але за будь яких обставин, ці розповіді не повинні перевершувати Слово Боже. Головна мета проповіді, це переконати слухачів. Якщо ми будемо готувати й проголошувати проповіді у світлі вічності, ми переконаємо людей. Подумки зберіть навколо свого робочого столу своїх парафіян, роздумуйте про кожного, як про особистість. Що він потребує? І потім із таким же настроєм підготуйте свою проповідь. Бажано написати план проповіді.
Виголошення проповіді
Проповідь стає живою тоді, коли проповідник, дозволяє Святому Духові розмовляти його устами, тому й написано «розкрий уста і Я наповню їх» (Пс. 80:11). Для цього треба обов’язково перш за все помолитися до Духа Святого і тоді в процесі виголошення проповідь стає живою. Кожна проповідь має особливу суть, особливу мету. В момент виголошення проповіді священник немає думати про свій зовнішній вигляд, про те, як він виглядає в очах парафіян, але передусім, як зацікавити їх Словом Божим. Вступ має бути коротким, але зрозумілим, сама тема проповіді має відкривати головну тему. Добрий підсумок має бути кульмінацією проповіді. Кульмінації будуть відрізнятися одна від одної, це буде залежати від виду вашого заклику, але всі заклики мають бути спрямовані до Христа, до життя у Христі. Проповідник має розуміти, що зв’язок між парафіянами і священником триває на рівні серця, якщо ви любите своїх парафіян і турбуєтеся про їхнє спасіння вони про це знають. Якщо у вас немає співчуття до душ цих людей, вони це відчуватимуть. Сам Христос повинен через проповідника звертатися до потреб і життя тих хто слухає. Безперечно, що якою досконалою формально не була б ваша проповідь, якщо вона не лунатиме від вашого серця до сердець слухачів, ваша праця даремна. Тому треба завжди пам’ятати, що проповідництво, це свята справа і ми не маємо права байдуже ставитися до цього виду богослужіння, адже Святе Письмо застерігає «проклятий, хто робить роботу Господню недбало» (Єр. 48:10). Тож ми священники тут на землі для того, що проповідувати Євангеліє, виявляти Бога, Його досконалість, справедливість, милосердя та безмежну любов у Жертвенній смерті Його Сина Ісуса Христа. Амінь.
Протоієрей Миколай Гелетюк
